Ротонда душогубців

Тепер начувайся… То мати тебе заперли…

І пiсля цих слiв вона вiдiйшла вiд вiкна i, мабуть, побачила, що хтось iде, почала галасувати на всi своi спроможностi:

– Ой, Боже ж мiй… Ой, Боже ж мiй… Ой, вiн же ж менi ножем увесь мозок вицiдив… І, мабуть, око вилiзло… Ой, Боже ж мiй; ой, Боже ж мiй… І де вони так довго?..

І чути було, як ii якась жiнка почала вкоськувати:

– Чи ти не здурiла, що так трохи не на увесь свiт кричиш… Та якби у тебе з голови мозок вицiдився, то ти ж би лежала на землi недвиженною, як ота колода… Не кричи, нiчого тобi не станеться…

– Еге, не станеться!… Якби таке вам, як оце менi, то ви ще, може, й голоснiше кричали б…

Та й знов почала:

– Ой, Боже ж мiй! Ой, Боже ж мiй… Що ж це вiн менi наробив?.

.

І так спромоглася страшно кричати, аж неначе вити, що у запертого Івана вся свiдомiсть опинилася в ногах, повних тремтiння i того почуття, що визначають: «аж морозить». І нарештi вiн почув:

– І не зацiпить бiсовоi душi дiвчуковi!..

А Прiська у вiдповiдь ще вище подала свiй глас, i вже неначе накликаючи i на чужу жiнку помсти:

– Ва-й-й!.

. Ідiть швидше. Вiн ще не втiк… Вiн сидить запертий… а тiтка Саниха його, мабуть, хотять випустити… Ой, Боже ж мiй… Ва-а-й!..

Та й почув Іван тупiт нiг. І через те, що батько i лiтом ходили у чоботях, то тупiт iх залунав у душi запертого, неначе похiд Іродового вiйська до його iз далекоi жидiвськоi давнини. І дверi вiдперли мати. І батько переступив порiг i зупинився тiльки на мить. І Іван тодi помiтив ось такi ознаки свого батька… Тонкi вуса розставленi просто на обидва боки, i двi сiрi брови аж порудiлi, i пiд ними два вогники, похожi на тi, якi вiн бачив колись на однiм малюнку у вовка, що пiдкрадався лiтнього вечора до забутого пастушком теляти.

А щiк, носа, чола, картуза, чуба i одягу не помiтив. Та ще в руцi грубий ремiнний нагай, з яким батько не розлучався нiколи, домальовував батькiв патрет. І батько тiльки й спромiгся на однiсеньке питання:

– Це ти сестрi розкраяв чоло?..

І вiдповiдь, хоч була тиха i перелякана, але правдива:

– Я…

І в одну мить з якимось зловiсним стогоном ударив батько нагаем з усiеi руки свого сина через голову.

І син поточився i впав коло лiжка. А батько з несамовитою непритомнiстю почав бити долi упалого. І бив, як скажену тварюку… Як щось таке, що не пiдлягае нiякому людському розумiнню нi в своiй злобi, нi в учинках лютi супроти людей. І захеканий був батько, неначе молотник коло цiпа, але був мовчазний.