Ротонда душогубців

Тiльки що я до тебе не буду писати нi листiв, нi телеграм. Я покладаю надii на твое слово… Як ти не приiдеш, я буду певний, що ти загинув i що менi нема чого жити. Я загину теж… Ти ж бачиш, що вони всяку людську правду вигнали iз своеi обiхiдки… І iм треба нащось винищити старе людське поколiння, аби новим людом керувати так, як вiтер перекотиполем… От i все… Бiльше менi нема чого говорити.

– І хто це наших незаможникiв навчив так господарювати?.. І де ж таки?.. Кидати реманент на цiлого пiвроку в полi!.

.

– Рiдний i дорогий мiй тату… – обiзвався Іван Овсiйович, силкуючися бути щирим i сердечнiшим у своiм словi:

– Менi просто сипнуло морозом за шкiру вiд ваших слiв. Менi здаеться навiть, що я втратив тяму i розумiти вас. Бо ж навiщо ставите у своiй душi таки ж самому собi якийсь кут безвихiддя?.. Мовляв, як тебе не буде, то мушу згинути. Я в цьому тiльки одне i розумiю, що теперiшнiй час страшний. І ми в ньому ходимо, неначе дичина по пастках.

Але ж ми знаемо, що в страшних битвах воен не всi вояки вигибають… Та все ж, щоб ваша душа не побивалася у таких жахах, то ось я вам кажу, що не буду ждати якихось двох недiль, а прибуду ранiше вiд того строку, про який уже прийшлося менi говорити… Я знаю, що то значить самота i тривога в людини, яку прирiкають на громадську смерть… Я швидше приiду…

– Чи там у тебе ж е кому сорочку випрати, коли ти кажеш про самоту?..

Спитався Овсiй Юхимович таким живим батькiвським зацiкавленням, неначе й мови не було про страшнi скутки життьовi.

І це питання, видно, добре уплинуло на сина, бо вiн, нiби усмiхнувшись i засоромившись, вiдверто i просто виявив те, що цiкавило батька:

– Так, у мене е подруга. Я з нею живу ось уже бiльше року. Вона цiеi осенi кiнчае медичний iнститут i буде акушеркою… Працюе вона зараз у Олександрiвськiй лiкарнi…

– То я тодi не вiзьму в тямки, як ти можеш зважуватися кидати близьку тобi людину i тiкати самому за гряницю… Чи, може, вона погана людина? Як ii звуть?.

.

– Ця справа, тату, дуже складна. Їй треба ще вчитися мiсяцiв чотири. По книжках вона вже все здала, i iй тiльки треба вiдбути практику… І пiдбий я ii дiлити разом iз собою утiкацьку долю, то вона, може б, уже нiгде не мала практики, i я б iй усе життя зiпсував би. І я не хочу вже бiльше того нещастя, що я маю.

– А як же ii звуть?.. Якого вона роду?..