Ротонда душогубців

– не вiдставав батько…

– ii звуть Олена Щоголова, ii батько залiзничний iнженер… І родина хороша, i Олена дуже гарна людина… Але вона…

– Ех, сину, сину… що там тобi якесь «але»? Ти молодий, то не знаеш. А щастя людське мае за життя тiльки одну зав'язь, так само, як i кожде яблуко на деревi. Пропаде зав'язь, то вже не буде нi листкiв, нi самого яблука. І людина нiчим не краща вiд iх… І я гадаю, що якби ти приклав бiльше розважностi, то врятував би свою долю… чи так, чи сяк. Хiба б не можна було б i виiхати iз цього краю, i притаiтися, i свое робити, не заважаючи iй теж свого допевнятися… Видно, щось там мiж вами негаразд.

І ти, може, й тiкаеш вiд цього «негаразду», а я, дурний, ще й собi «нате i мiй глечик на капусту». Що воно там у тебе таке?..

– Я уже вам казав i ще раз кажу. Я письменник i не можу звати добром завоювання москалями Украiни… І не можу звати тих засобiв, якими вони нас приборкують, своiм добробутом i своiм визволенням. Значить, уже менi «амiнь» з моею лiтературою тут.

І чи ви б мене звали путящою людиною, якби я геть замовк i не зазначив чесно московських слiдiв у нашiм громадськiм життi?

І зiтхнув старий, i поправив на головi картуз, та й промовив:

– Людинi мало треба на землi. Треба тiльки, щоб вона була корисна своiм людям i потрiбна iм. І тобi треба не бiльше i не найбiльше. Але я знаю, що то таке совiсть у людських грудях. І коли вона неспокiйна, то нiякi багатства i нiякi сили не здолають зробити людинi мир на землi, без якого неможливе нiяке вдоволення життям, а не то що засягати якогось щастя.

Менi дуже тяжко тобi казати, але кажу… Роби так, як пiдказуе твое серце…

І знаю, що молодiй людинi майже завжди серце говорить так, як говорить i зрадник своему царевi… Майже завжди у твоiх лiтах воно людину веде iз свiтла у нiч, коли йому розум не дасть свого малесенького лiхтарика. А молодiсть тим i молодiсть, що нiколи нiкого не питаеться. «Дай серцевi волю, заведе в неволю».

Ти зараз вибив iз моiх рук досвiд, який би мiг стати тобi в допомозi. Бо, мабуть, люди живуть i вмирають, слухаючи серця, а досвiд записують у книги, щоб там i тямився… Горе менi старому i горе мати дiтей, знаючи, що iх життя не навчить. Роби, що хоч. Ти мого нiчого не послухаеш…

І вдарив старий коняку возжиною. Коняка шарпнула i почала тюпати, але вiн ii притишив на стару ходу. Права рука у його знов трусилася.