Ротонда душогубців

Видно, вiн був дуже схвильований i, видно, вiн осудив сина, вiдчувши з останньоi розмови, що нiякоi злагоди i навiть просвiтку на цю злагоду немае, а тiльки е одна загряниця, неначе одна дорога у прiрву, у яку колись плигали i козаки Тараса Бульби… Тодi дехто з iх вхопився, а дехто i розплескався на скелях.

Так само i син пiсля останнiх батькових слiв збагнув усiм своiм еством, що вiн уже не може нiчого сказати у вiдповiдь, бо вiн з батьком був i в батьковiй хатi, i пiд оцим тихим ласкавим сонцем не таким, як треба було б.

Вiн увесь час почував у собi настрiй зверхностi над батьком i через те, що тепер батько був безпорадний, i через те, що вiн колись був потужний. І вiн розумiв, що всього настрою збутися не можна без глибокоi любовi до батька, бо найвсеосяжнiша пошана не може бути одновартою навiть з найтихiшим зiтханням спiвчуття, яким коротенько часом дихне любов.

І син мовчав i дивився, як поволi пiд'iздили до того хутора, що недалеко вiд станцii, над самим переiздом до неi, носачiвськi люди збудували.

Перша хата вiд поля була не огорожена i покрита залiзним червоним дахом iз тiеi бляхи, що зiрвали з якоiсь панськоi будiвлi, бо тодi покрiвлi купити не було де. Перед нею над межею росло iз п'ять вишеньок свiжопосадовлених. А останнi хати уже всi були оброслi молодими тополями та акацiею. І коли вони наблизилися до хутора крокiв на двiстi, син сказав:

– Тату, тут я злiзу i пiду пiшки. Вам не можна пiд'iздити конякою пiд саму станцiю. Ваша Вигра дуже гарна i ставна, i червоноармiйцi, якщо е на станцii, вiдберуть ii у вас разом з возиком.

Батько нiчого не вiдповiв i мовчки зупинив коняку. Син вискочив iз вiзка, витяг iз трави свiй чамайдан i поставив його коло своiх нiг, а сам уловив батькову лiву руку i припав до неi устами, прощаючися. І старий Овсiй Юхимович, застуканий такою несподiванкою, поклав праву руку на синову голову та й промовив:

– Сину… я i сам зможу дати собi раду… Як буде час, заiзди за мною, а як буде тобi з ним скрутно, то сам iдь за гряницю… Але менi здаеться, що якби ти i заiхав, то я тiльки з тобою попрощався б…

Із очей його котилися по щоках i по вусах ревнi сльози, але не видно було жодного слiду у настроi старого, який би говорив, що вiн бажав би поцiлувати на прощання сина.

Та й син добре знав, що батько навiть iз своiми, так само як i з чужими людьми, цiлувався тiльки на Великдень.

У цю саме мить пролетiв над ними аероплан просто на Куцiвку.