Ротонда душогубців

І Сталiн почав пробiгати очима список перед собою i потiм, зупинившись очима на однiй точцi, проказав:

– Казько…

І в третiм ряду устав рижий, худенький i невеличкий чоловiчок, вiдповiвши так само схвильовано, як i заговорив Лигорович:

– Я…

– Що ти робив?

– Був катом.

– Де?

– У киiвськiй Лук'янiвськiй тюрмi…

– А яким ти вчинком заробив таку високу вiру в собi, що тобi доручили нищити засуджених ворогiв пролетарiату?

– Коли я був дома, перед теперiшньою державною службою, то я був переодягнувся украiнським повстанцем i попрохав у однiеi украiнки, що мала двое дiтей: дочку десяти лiт i хлопчика дванадцяти… Попрохав пустити мене в хату переночувати, ii чоловiк саме був у бандi «Чорного ворона»… І вона пустила.

А я вночi збудив iх усiх – дiтей i матiр. І зараз же дiвчину i матiр застрелив… А хлопчик, без крику притулившись у кутку до стiни, скавулiв: «Не бийте… не бийте…» І я його не вбив не через те, що шкода його стало, а через те, щоб вiв живий на другий день, шукаючи собi порятунку, ходив мiж селянами i розповiдав iм про мiй учинок, i щоб селяни, слухаючи його, жахалися, i щоб уже не зважувалися пускати у свiй двiр бандитiв…

І Сталiн озвався:

– Значить, у тебе був намiр практично пропагувати наймогутнiшу нашу зброю – терор?

– Так, тiльки це.

– Сядь.

І Сталiн озвався до свого помiчника знов:

– Ви провiрили оце, що вiн говорив, перед тим як привести його сюди?

– Провiрив i записав у оперативний щоденник.

– Добре.

І диктатор знов став перегортати список i вибирати прiзвища.

І, вибравши, придавив його указовим пальцем правоi руки i став дивитися у залу на зiбраних…

Вiд червоних стiн i червоних ланцюгiв, якi тримали панiкадило, i вiд червоного осередку ротонди електричне свiтло, вiдбиваючись вiд панiкадила, творило жахливо-понурi вiдсвiти на лицях i на одежi усiх тут зiбраних. У залi тиша була без шерху i без зiтхання. Здавалося навiть, що i люди не дихали. І очi у зiбраних у залi були бiльше поширенi, нiж у людей, яких ми привикли бачити на вулицях.

І через те трудно було сказати, чи вони всi дивилися на Сталiна, чи на вiйськових, якi по боках диктатора тримали залитi в червоне свiтло рушницi в залу… на з'iзд…

І нарештi тишу кривавого кольору Сталiн перервав:

– Парцюня?

І в передньому ряду встав невеличкий чорненький чоловiчок iз зачесаним чубом назад, що нагадував чуб або молодого попика, або анархiста. Вiн був у чорних штанях i в такiй же тужурцi.