Ротонда душогубців

– Добре, сiдай!

Той сiв i, витягши хусточку, утер чоло i, подивившись на правий гурт вiйськових, що тримали на столах рушницi, справленi уже на його, вiдвернувся i втупив очi поперед себе, але, мабуть, не бачив уже там нiчого, хоч i сидiв непорушно i мав вигляд уважного i того, що слухае.

– Миколаю Лигоровичу, коли ви записали цю iсторiю в оперативний щоденник?..

– Пiвтора року тому… Тодi ж було i з'ясовано, чи це справдi було так.

– І що ж?

– Так, правда… Та вiн би вам розповiв ще й не таке.

– Добре… Але я невеликий охотник багато слухати ще й того самого оповiдача.

Я люблю рiзноманiтнiсть… Краще менi ось iнший розповiсть щось цiкавого… Ану… у… у…

Протягши останнiй склад i потiм зупинившися, став дивитися екзаменатор у список. І час iшов, здавалося, страшно довго. І зала була мовчазна, неначе осередок пiсковоi пустелi вночi або неначе кладовище зимою морозноi та видноi ночi, коли чорнота хрестiв бовванiе плямами з кудлiв намерзлого снiгу.

– Мотузка?

– Так i есть… Я тут… Може, ближче пiдiйти?.

.

Аж iз самого залу обiзвався голос. І там уже стояла височенька i стрункенька постать i напружено, i допитливо, i мовчки ждала, i iй вiдповiли:

– Стiй там… яким фахом ти жив до сьогоднiшнього вечора?

– Катом.

– Де?

– У Москвi, в Бутирцi.

– Украiнець?

– Так i есть.

– Який у тебе був перший учинок, що викликав до тебе довiру Миколи Лигоровича?..

– Учинок?.. Гм… Нiякий. Я у селi Вiрливцi, на Украiнi, убив тiльки колишнього царського полiцая. Вiн до революцii служив у кiннiй полiцii… І разом з ним убив його жiнку i два хлопчики… А дiвчинки не встиг… Їй було вiсiм рокiв, i вона втiкла.

– І чи ти про неi потiм що-небудь чув?

– Чув, вона по людях ходила i спiвала «Журавки».

– А це що воно таке за журавка?..

– Пiсня така… Та я ii знаю напам'ять, як хочете, то прокажу?

Сталiн мовчки з дерев'яним виразом обличчя повернув голову до Миколи Лигоровича, але не зустрiв його погляду, бо вiн дивився несамовито нашорошено на Мотузку, нiби зв'язував свою долю з його вiдповiдями.

І вiдвернувся вiд Лигоровича Сталiн так само повiльно i з таким рухом шиi, як i повертався. І процiдив до Мотузки:

– Прокажи пiсню.

І той почав. Спочатку у пiснi говорилося про степ i про високi гори, i про самотнiх журавлят, що голоднi ждуть у гнiздi на високiм деревi батька й матiр. І про те, як прилетiв журавель i принiс пташенятам iжу. І про те, як мисливець убив журавля, а журавлят повидирав з гнiзда i забрав iз собою.