Дороги, які нас вибирають

Любив дiтей – менших братiв та сестер, привозив iм гостинцi (на Новий рiк позолоченi горiхи, небаченi в селi апельсини), навчав грамоти, розповiдав епiзоди з iсторii, батьковi ж казав, що насуваються крутi подii, що на порi революцiя, яка прожене царя та настановить новий лад, виповiдав соцiалiстичнi iдеi, за що, надто за революцiю, Онуфрiй Давидович дуже сердився на нього, вони трохи не чубилися. Микола радив батьковi не вбиватися на роботi самому та не морити роботою дiтей, не багатiти, адже революцiя забере все.

У Киевi дружив з дуже красивою дiвчиною, дворянського роду, освiченою, веселою, простого поводження, приiжджали з нею у село. Але одружитися не встиг, почалася вiйна, його мобiлiзували на фронт, по тому – вiйна громадянська. Микола став офiцером петлюрiвськоi армii. Загинув у якiйсь iз захiдних областей, у селi Красне. До Буткiв проiздом навiдався мешканець того села i розповiдав, що Микола зi своiми вояками довго стояв у селi, його там вельми шанували, вiн боронив селян вiд якоiсь банди, органiзував там школу. А загинув у бою з нiмцями – не дав сплюндрувати село. Але на розшуки того села, Миколиноi могили нiхто нiколи не iздив – завадила громадянська вiйна, а далi, за радянськоi влади, Бутки пильно приховували, у якому вiйську й ким був Микола.

Ще одного молодшого Бутка, Івана, мобiлiзували червонi, у рукопашному бою його було вдарено рукiв’ям нагана у скроню, його довго лiкували в госпiталi, а потiм у нього наступив тривалий психiчний розлад.

Години депресii минали, i вiн ставав хорошим спiвбесiдником, славним парубком, перед однiею з молодiжних вечiрок моя мати попередила всiх про те, що прийде ii брат, i що вiн… хворий психiчно. А вiн увесь вечiр грав на гармошцi, спiвав, розповiдав веселi iсторii, був душею компанii, i про матiр подумали негарно, буцiм обмовляе рiдного брата. Дедалi його стан погiршувався. Мав неймовiрну фiзичну силу, подвоену хворобою, в божевiльнi його втримати не могли – виламував грати, спускався по ринвi на землю, – врештi його вдалося вмовити полiкуватися, до того ж йому сподобалося в лiкарнi, вiн проголосив себе богом, всi хворi слухали його беззаперечно; уранцi вiн сiдав на «тронi» – стiльцi з бильцями, хворi приходили, вклонялися: «здрастуй, боже», вiн розподiляв iх по роботах (звечора наряд на роботи давав йому головлiкар).