Дороги, які нас вибирають

Сказати б, народився в щасливий вiк, але вiкiв для людей не бувае щасливих, бо люди самi творять власнi життя iз власних недосконалостей, варто тiльки пригадати тридцяти третiй та тридцяти сьомий роки нашого вiку – мого дитинства.

Я народився в селi, яке називалося Веркиiвка – вiд давнього засновника, чие iм’я збереглося в грамотах – Веркия, Оверка, яке нинi перекрутилося у Вертiiвку, що мае означати, буцiм наш предок був Вертiй (крутiй), вперше така назва з’явилася за моеi юностi на станцii – «Вертеевка», ii почепив пiсля вiйни якийсь дурноверхий перевертень, а далi iнший перевертень перехопив назву на село.

Поблизу вiд Веркиiвки («Вертеевки»), хоч i на iншiй залiзничнiй гiлцi – пiд кутом до нас – була станцiя Крути, i я не знав, яка трагедiя там вiдбулася, про це нашi батьки, сусiди мовчали мертво (а може, й навмисно забули), я ловив в’юнiв у болотi Лисянському, яке помiж нашим селом та Заньками, й не знав, що отi потемнiлi цеглини – з будинку Юрiя Лисянського, великого мореплавця, який разом з Крузерштерном – «первые русские мореплаватели» (це з радянських енциклопедiй) – обiйшли на кораблях земну кулю, та й про Заньковецьку нiхто нiколи нiчого не розповiдав; я жив в украiнському селi, розмовляв украiнською мовою (дiалектом), але, власне, не знав, що я украiнець, натомiсть вичитував з пiдручникiв про те, що ми всi «советскiе», живемо на свiтi завдяки братньому росiйському народовi, а Украiна iснуе, бо е Росiя; ми, хлопчаки, також цим не вельми переймалися. Ми не були синами вiльноi землi, а такими собi нужденними хазяйчиками, жили в iншому свiтi, – пасли худобу, носили з лiсу паливо (сосновi шпильки-«колючки»), орали колгоспне поле, але оте, про «братнiй росiйський народ» i «лучшiе в мiре», було для нас iстиною i як же важко ми пiзнiше добувалися до власного корiння, продираючись через щось у собi. Ми тодi не знали, що це споконвiчна наша земля, що нашi предки полювали тут звiра, сiяли просо, ставили важкi зруби хат, курили смолу, мочили коноплi – i все це на власну потребу. Я не звинувачую нiкого – нi своiх батькiв, нi вчителiв, нi дядькiв, з якими працював у колгоспi, в тому, що вони менi нiчого не розповiдали про наших видатних предкiв i про тi лихолiття.