Гетьманський скарб

В будинку – кiлька свiтлиць та кiлька кiмнат, у яких столи застеленi килимами, здебiльшого пiстрявими, а лавки та стiльцi оббитi сукном – голубим, червоним, синiм, ще й майже в кожнiй кiмнатi – шкiряне крiсло, в кожнiй свiтлицi – iкони, мальованi на деревi, блясi або полотнi, в горницi iх аж кiлька десяткiв, у кiотi – й завiски на дверях сукнянi, й дзигарi настiннi, й дзеркала великi та малi в позолочених рамах; висiло там також кiлька портретiв Леонтiя Полуботка та самого господаря, а в свiтлицi, у якiй приймав гостей, – герб роду – пронизане двома стрiлами, серце та хрест над ним.

У найбiльшiй свiтлицi над вiкнами вигравали лiпнi конi й висiла зброя та крила орлiв, упольованих самим полковником, в нiй стояла кахельна пiч (на кахлях павичi, якi щось клюють, конi, татари, жiнка з голубом, медвiдь з вуликом, гармати, всiлякi чудовиська, я любив роздивлятися тi кахлi); в свiтлицi стояли великий липовий стiл, стiльцi з вузькими рiзьбленими спинками, окована срiбними штабами скриня та маленький горiховий столик, за яким любив посидiти в самотинi полковник.

Полковi папери вiн розглядав за круглим липовим столом, за горiховим столиком вписував щось до одного з трьох товстих жовтих зшиткiв, якi тримав у скринi.

Тодi на його обличчi, яке чомусь завжди було зажуреним, залягала задума не мрiйлива, а прониклива. У полковника були особливi очi, в них свiтився ясний, одначе суворий вогник, а над очима – круто, вгору – зломленi брови; нiс великий, донизу, котрий, проте, не псував обличчя.

Якщо кажуть, що е вольовi обличчя, то саме таким було Полуботкове, велике, нiби рiзане рiзцем, смагляве, чепурне. Особливоi чепурностi додавали охайно пiдголенi вуса та чуб, густий, тугою хвилею, пiдстрижений не по-козацькому, а як стрижуться деякi iноземцi. Отак i сидiв вiн, великий, важкий, розстiбнувши зеленого кунтуша, i або дивився в зшиток, або невiдь куди, за вiкно. Отакi великi тiлом люди здебiльшого дуже неквапливi, несуетнi й таять на мислi таку ж неквапливу, але певну думку.

Деякий час я вважав, що пан полковник вичитуе з паперiв свiй родовiд або ж веде записи майнових справ, i був вельми здивований, коли випадково довiдався, що то зшитки з вiршами, власними й чужими, з тих, якi йому сподобалися, а також «Кроничка» – хронiка подiй, яку вiв власноручно. Про власнi вiршi не говорив нiкому, нiкому iх не читав.