Гетьманський скарб

Далеко-далеко на горбах мрiло мiсто… Дивовижне мiсто з високими бiлими будинками, золотоверхими церквами, розкiшними деревами, воно мовби зависло в повiтрi, i всiм нам потрiбно було дiстатися туди, в наше мiсто. Але люди стояли занiмiлi, iх лякав велетенський, у кiлька верст, водяний простiр. І тодi я закачав холошi штанiв i ступив у воду, що сягала трохи вище кiсточок i була як лiтепло.

– Люди добрi, берiть на плечi дiтей i йдiть за мною, – сказав я.

І всi повiрили, жiнки та чоловiки побрали на руки дiтей i ввiйшли в воду, старшенькi дiти чалапали бiля батькiв i смiялися – такою теплою, м'якою та гарною була вода.

Сонце грало на нiй промiнням, подекуди виднiлися зеленi острiвцi, i люди йшли вiд острiвця до острiвця. Я затримався на одному острiвцевi, аби впевнитись, чи пiшли всi, стояв i перечiкував, аж поки останнi – чоловiк у брилi та жiнка в голубiй намiтцi з хлопчиками на руках – не поминули мене. Ще якийсь час стояв i дивився, як довга-предовга вервечка людей розтяглася по водяному простору, й милувався ними, й милувався бiлими чайками, якi лiтали надi мною. А тодi рушив сам. Я так загаявся, що далеко вiдстав, i що дужче поспiшав, то бiльше вiдставав, i вода ставала все глибшою й глибшою, очевидно, вiдвихнувся кудись убiк i вже не бачив нiкого, й здивувався, й трохи розгубився. Не знав, куди менi йти. А потiм натрапив на колюче терня, суцiльну стiну терня, верболозу й колючого грушевого гiлля. Шукав лазу, поруч мене не було нiкого, всi люди пройшли, вони вже, либонь, добулися до мiста. Я шукав у густому чагарниччю дiрки й не знаходив. І почав непокоiтися, й вирiшив продертись у першому лiпшому мiсцi, й подерся, й одразу ж застряв, заплутався в колючках, i вже не мiг виплутатися. Виплутував одну ногу, застрявала друга, виплутував свиту й заплутувався руками. І раптом помiтив, що вже сутенiе, в розпачi рвонувся з усiеi сили й завис на тернi. Тодi й пробудився.

І тепер думаю, що означае те терня й оте, що всi люди пiшли, а я залишився. Всi йтимуть, а я залишатимусь?

Бiля моiх нiг повуркуе сiрий кiт, у саду кричить сойка, десь сокорить курка.

Тиша й спокiй, благодать тут i по всьому свiту. Одначе я знаю, що це не так. Що кожноi митi на будь-кого з нас може звалитися несподiване лихо й зруйнувати все, що будував (у душi чи на землi) стiльки рокiв. Свiт – це величезна страшна невiдомiсть, у якiй ми пролiтаемо, як жучки-свiтляки в пiтьмi ночi, добре, якщо пролiтаемо, а не летимо на вогонь, який хтось пiдпалив зумисне.