Гетьманський скарб

Хоч метелиця вщухла, але вiтер не вгавав, над хижею гудiли сосни й зрiдка голосно погупували по покрiвлi збитi вiтром шишки. Вся старшина стовпилася бiля хижi, стояли в киреях, насунутих на чола кобках, схожi на дивовижних нiмих птахiв. Гiнцi не верталися, а Судимi ставало все гiрше, я знову зайшов i вийшов, i, схожi на закляклi сови, старшини посунули до мене:

– Йому легше?

– Гiрше. – Я спробував розстiбнути дерев’яну застiбку на кожусi бiля горла, не розстiбнув, одiрвав. Воронькiвський сотник Василь Берла пошепотiвся iз значковими Яковом Михайловським та Андрiем Грабовецьким, i Берла прочинив до хижi дощанi дверi та покликав Грем’ячевського.

Той вийшов, витираючи з чола пiт – у хижi було жарко.

– Батюшко, тут вельми делiкатна справа, – мовив Грабовецький. – У пана генерального хорунжого нинiшня жона – друга, перша померла, ви це знаете, отож – дiти вiд обох. Скажiть пану хорунжому генеральному, нехай складе духовну про свое добро, а то Іван не отримае нiчого. Нова малжонка вимогла в нього заповiт на себе… Вони тримають це в таемницi, але я знаю.

Пункти Статусу потрактовують права не в Іванову користь…

– Менi не належить думати про мирське. Скажи сам.

Грабовецький всунувся до хижi й потягнув за полу мене, вiн сiв у ногах хворого. Вдивлявся в обличчя генерального хорунжого, немов хотiв прочитати його долю. Прочитував. Обличчя було наче з воску. Мене взяв страх. Чужа чужина, дрiмучий лiс, i хворий батько, який чомусь одводив вiд мене погляд.

– Слухай, пане Іване, – мовив.

 – Усi ходимо пiд Богом. Може, видужаеш ти, а може, й нi. Знаеш сам, якi плутанi твоi справи статковi. Склади тестамента, Павло Черняхiвський його на папiр спише.

– Що ви мене у гроб вганяете. Я не збираюся помирати, – вiдказав батько й повiв на мене червоними очима.

– Дай Боже, – мовив Грабовецький i вийшов. Я вийшов слiдом за ним. Зразу приступили Берла та Михайловський.

– Ну що?

Вiтер змiв з губiв значкового слова, але обое зрозумiли – генеральний хорунжий вiдмовився писати тестамент.

– А яка твоя думка про його житейську стезю?

– Не доживе до вечора.

– То зроби ласку, сходи ще раз.

Грабовецький переступив з ноги на ногу, снiг заскрипiв пiд велетенськими чоботиськами – у них устiлки й по двi вовнянi онучi. Мимохiть поклав руку на рукiв’я шаблi й вiдсмикнув – пронизало холодним вогнем. Для чогось одягнув заячi рукавицi й знову зняв, кашлянув i врештi зайшов до хижi. Вiтер з ляскотом причинив за ним дощанi дверi.