Іван Богун. Том 1

А вiдстань, на яку можна дiстати! Це ж у випадi… – Іван примружившись пiдрахував, – пiвтора сажнi, нiяк не менше!

– То й що?

– Як що?

– Та хоч i три сажнi. А як на супротивниковi панцир?

– Ну…

– Ось тобi й ну! Шпага е колючою зброею. Нею мусиш вишукувати слабкi мiсця в захистi супротивника, а на це не завжди маеш час, це – по-перше. Далi: пiд час комонноi сутички багато в чому вона поступаеться шаблi, це – по-друге. А якщо вражений противник у гарячцi бою по лезу до тебе кинеться, чим спиниш? А ти як думав, i таке бувае! Тут сила потрiбна, щоб спинити.

Шабелька, вона як жiночка, ii кохати потрiбно, голубити, а ти – шпага! От скажи, як мислиш, чому в шаблi лезо загнуте?

– Не знаю, – зiтхнувши зiзнався Іван.

– А тому, голубе, що коли рiжуча поверхня завернута по колу, кожна ii п'ядь рiже, як двi п'ядi прямого леза. Ось i виходить: сила i разючiсть, як у справжньоi бастарди,[18 - Бастарда, або «меч у пiвтори руки» – меч з прямим довгим лезом, удари яким наносили як однiею, так i двома руками.

] а вага вдвiчi менша – звiдси й швидкiсть.

Іван деякий час iхав мовчки, потiм ще раз зiтхнув.

– Ти так багато знаеш, Омельку. Менi стiльки за все життя не пiзнати…

Омелько у вiдповiдь посмiхнувся:

– За те не журись. За такою наукою в Сiч iдуть. Там, серед братчикiв, швидко опануеш, як Аз та Буки.

– А ти ось на Сiчi був, розкажи, як там воно?

– Добре там Іване, вiльно. За таке життя що хоч вiддаси, хоч душу Боговi. Там козак – усе! Сьогоднi пан, а назавтра може й пропав, але навiть не це головне.

Розумiеш, там людину видно наскрiзь, що воно за одно. Тому справжньому лицаревi там просто i добре жити.

– А-a, – протягнув Іван, хоч i зрозумiв не все зi сказаного, – а чому ж ти тодi на Сiчi не залишився?

– Я? – Омелько всмiхнувся i дiстав зi шлика люльку. – Щоб постiйно там жити, то я не здатен. Занадто жiноцтво полюбляю. А так, у похiд, то воно нiколи не пiзно. Сiчова брама завжди вiдчинена. Прийшов – здоров будь, йдеш – ходи здоровий.

Може, навеснi й подамся, на морi козацького щастя спробувати.

– А мене вiзьмеш? – очi Івана аж засвiтилися.

– Не зарано?

– Нi!

– Подивимося. Ще треба знати, яка твого батька воля на те буде.

Плечi в Івана опустилися.

– Не пустить. Я вже й ту латину нудну вивчаю i все, що панотець загадають, а вiн все одно не задоволений…

– Не переймайся, малий! – поплескав його по плечу Омелько. – Прийде ще твiй час.