Іван Богун. Том 1

Другий запорожець (Кiндрат Макогiн), пiдняв голову зi столу, де вже деякий час вiдпочивав, i навiв очi на шинкаря.

– Т-треба б пейси йому повисмикувати.

– Зачекай, – пiдняв руку Васюк. – Гершко! Дай горiлки. В нас панотець тверезий.

Інокентiй, що теж добряче сп'янiв, вiдчайдушно замахав руками:

– Од диявола сiе! Геть, христопродавцю, я бiльше пити не буду!

Але Васюк не вгавав:

– Ну то бурсак вип'е чи он пан Мiсюрка.

Мiсюрка одним духом вихилив усе, що залишалося в його об'емистому коряку.

– К бiсу твою брагу! Меду давай, кращого! Золотом плачу!

Гершко iз сумнiвом подивився на «пана Мiсюрку». Той недбало витяг з кишенi цехiна[19 - Цехiн – старовинна iталiйська золота монета] i пожбурив ним у шинкаря.

– Тримай.

Макогiн повiльно пiднявся.

– Таки повисмикую.

Васюк Зоря недбало вiдмахнувся, i Кiндрат знову впав на лаву. Позiхнув.

– Потiм висмикаю.

Бурсак Нечай мовчки палив люльку, пiдсмiюючись з п'яноi розмови. За хвилину на столi стояла величенька сулiя меду.

Вiн, зiтхнувши, подивився на неi, потiм на присутнiх за столом i нарештi кинув погляд на Івана.

– Рятуй, чоловiче, – посмiхнувся вiн до Богуна. – Самi не подужаемо.

– Точно! – погодився Зоря. – А ходи-но до нас, хлопче, сидиш там сам…

Двiчi Іван себе запрошувати не примусив. За тиждень подорожi на самотi вiн був радий хоч якому-небудь товариству, але, головне, там були справжнi запорожцi! І його кликали до них за стiл, як рiвного до рiвних! Скоро невiдомо-звiдки з'явилися музики, в яких Макогiн жбурнув жменею срiбла, i гулянка покотилася, набираючи оберти.

Тодi й домовилися вирушати на Сiч разом, перед сходом сонця…

Сонце стояло досить високо, коли Іван прокинувся i вiдчув, що знаходиться в соломi, маючи перед очима якiсь скрiпленi мiж собою бруси грубо обтесаного дерева i вкритi пилом та добряче утоптанi чоботи. Над чобiтьми починалися холошi мащених дьогтем шаровар i поли розхристаного каптана. Що було вище, заважав розгледiти оберемок соломи, але з-пiд нього лунало таке могутне хропiння, яке наводило на думку про присутнiсть там когось з вчорашнiх знайомцiв.

Вiд спраги, здавалося, злиплося все нутро. Нарiкаючи, Іван вилiз iз соломи i лише тепер помiтив, що вiн знаходився на великому возi, до половини закиданому соломою. На зеленiй ковдрi трави поряд покотом спали Нечай з Макогоном, а з-пiд воза стирчали ноги iеромонаха. Іван озирнувся навкруги. Поблизу, крокiв за тридцять вiд нього, знаходився колодязь.