Іван Богун. Том 1

– Уперше?

– Так, уперше, але усi колись починали! – твердо, навiть з викликом вiдповiв Нечай.

– Твоя правда, козаче, усi колись починали… Що ж, узяти можна. Що мати iз собою, знаете?

– Зброю! – вихопилося у Нечая.

– Зброю… – повторив Соколець. – Ясна рiч, що не цяцьки. Одним словом, слухайте уважно: на козака потрiбно мати двi рушницi, чотири пiстолi, шаблю. Шiсть фунтiв пороху, шiсть кiп[31 - Копа – шiсть десяткiв.] куль. Сухарiв достатню кiлькiсть, пастреми,[32 - Пастрема – в'ялена баранина.

] саламахи, муки. З одежi – двое шаровар, сорочку, грубого сукна каптан i шапку. Одежу берiть стару, менi на човнах фарбованих кармазинiв не треба. Горiлки не брати. Якщо помiчу когось напiдпитку, розмова коротка – за облавка, риб годувати. З якого ви куреня?

– З Тимошiвського, батьку! – вiдповiли обидва в один голос.

Соколець зробив знак писарю. Той мокнув у свiй срiбний каламар довге гусяче перо i старанно почав записувати все до довгого реестру.

– Прiзвища? – продовжував опитувати козакiв осавул.

– Іван Богун та Данило Нечай.

– Добре. Пiдете у чайцi свого курiнного. Омелько старшина справний, швидко розуму навчить.

Нечай тихцем штурхнув Івана i поглянув на нього сяючим поглядом. Той у вiдповiдь посмiхнувся. Соколець деякий час мовчав, очiкуючи, доки писар закiнчить роботу, потiм оглянув юнакiв поглядом розумних очей, навколо яких уже встигла осiсти сiточка неглибоких зморшок.

– Якщо майно яке маете, моя рада – знайдiть спадкоемця, – вiн помiтив посмiшку, яка блукала по Богуновому обличчю.

 – Ет… смiеться вiн… Ну, ходiть здоровi, молодцi.

Уклонившись, хлопцi вийшли надвiр. Свiтло, якесь по-особливому яскраве та сповнене найживiших кольорiв, ударило Івановi в очi, загострюючи вiдчуття. Його не полишала думка, що вiн стоiть на межi, яка подiляе навпiл усе попередне життя i те невiдоме, що очiкуе на нього в майбутньому. І напевне, через вiдчуття цiеi незримоi межi, не дивлячись на святковий настрiй, Іван вiдчув на душi неприемний накип.

Останнi слова Сокольця не йшли йому з голови. Вони пролунали якось моторошно. Раптом Іван пiймав себе на думцi: «Невже я вiдчуваю страх перед походом, до якого так прагнув? Але це цiлком неможливо!» Вiн зiтхнув i оглянувся навколо. Козакiв пiд будинком осавула помiтно побiльшало. Обличчя Нечая було нiби чимось заклопотане. Іван подивився йому в очi:

– Ну, що скажеш?

Данило широко посмiхнувся.