Іван Богун. Том 1

– Глек теж по воду ходив, доки вухо не вiдбили, – заперечив хтось.

– Я тут сам комусь скоро вiдiб'ю! – трохи пiдвищив голос Непийпиво. – Як маеш раду, кажи! Не час зуби скалити.

Соколець пiдняв руку.

– Ти, Микито, козак досвiдчений i отаман славний. Те, що ти мовиш, безперечно правда. Але хочу i я сказати свое слово.

– Кажи, отамане, – хитнув головою Непийпиво.

– А слово мое таке: не годиться! Турок не дурний… треба ще щось намислити. Сам знаеш, пане Микито: хто при вiйськовiй потребi однобiчно себе поводить, той стратег нi к бiсу! Побивають такого.

– Тодi, може, до берега приставати та Кизикермень здобувати? – запропонував ще хтось.

Соколець знову вiдмовився, хоча цього разу не так упевнено.

– Час втратимо, несподiванiсть… Нi, не потрiбно iх тут зачiпати. Там i невiльникiв обмаль, i здобичi – тьху!

Тут пiднявся Омелько.

– А моя думка, шановне лицарство, – мовив вiн, – треба думати, як нам без галасу ворота пройти. Зараз така нiч, хоч в око стрель! Якби ми подiлили флот на двi частини, та розiйшлися з двох сторiн острова, та помислили, як нам тi клятi ворота вiдшукати…

Слова Омелька прийшлися до вподоби Сокольцю i бiльшостi старшин, тож далi обговорювали лише деталi.

– Ну от що! – пiдвiв нарештi пiдсумок Соколець. – Ідемо двома вервечками, чайка за чайкою, за десять крокiв. Щоб бува не загубитися та напрямок не втратити, тримаймося мотузками. Але спочатку менi потрiбнi четверо охочих, та щоб очi мали не гiршi, нiж у сови.

Охочi швидко вiднайшлися, i на тому раду було закiнчено.

За кiлька хвилин повернулися на свою чайку, i Омелько став на стерно, очiкуючи сигналу до вiдплиття…

Крiзь темряву байдак просувався сторожко та повiльно. Тишу порушував лише дзюркiт води, що струмочками стiкала з весел, коли тi пiднiмались вгору. Соколець немов прирiс до чердака, перетворившись на слух. Тепер, коли не видно було нi берега, нi будь-яких iнших орiентирiв, задум уже не здавався отаману таким вдалим, яким вiн видався спочатку. Але вороття не було.

Що зроблено, те зроблено. Якщо в темрявi буде обрано невiрний шлях, вервечка обов'язково наскочить на ланцюги, чим зчинить добрячий шарварок. Тодi, Соколець знав це напевне, гарматнi кулi розтрощать навiть у темрявi бiльше десятка човнiв, гарячий метал вирве з лав його вiйська сотнi i сотнi козакiв. І грають жовна на обличчi наказного отамана. Мiцнiше стискае правиця рукiв'я шаблi, а очi вишукують бодай найменшу ознаку того, що вони все ще на вiрному шляху.