Іван Богун. Том 1

] коли iхнi жовнiри, немов розбiйники, грабують та вбивають королiвських пiдданих. Урештi, самого Богуна, як i решту мешканцiв хутора, сьогоднi врятувало лише те, що всi вони, за звичаем, зiбралися у свiтлицi на вечерю.

І зброю козаки iз собою мали. Інакше б… Ворота вилетiли так зненацька, а за цим i стрiлянина. Якби були на подвiр'i, пострiляли б, неначе курчат…

– Тату, а король нам, украiнцям, теж володар, чи тiльки ляхам? – раптом перервав думки Федора тоненький дитячий голосочок.

– Господи! Ти ще не спиш! – тiльки й сплеснула руками Горпина.

Богун з несподiванки розкрив рота. Що його вiдповiсти? Дитячi запитання iнколи заганяють у куток наймудрiших.

– Так, сину… Мабуть, i нам теж.

– А чому ж вiн не захищае нас, адже ти захищав його на вiйнi?

– Король далеко, Іване, – Федiр завжди називав сина по-до-рослому – Іваном, – а ми тут. Для тебе зараз я захист, а не король. Моя шабля, мое вiрне око i моi козаки. Так було завжди на землi. Батько повинен захищати своiх дiтей. А колись буде навпаки, i ти, дорослий та змужнiлий, захищатимеш нас, твоiх батькiв, старих i немiчних.

Не ми це вигадали, але так мусимо жити.

– Я бачив, як ти сьогоднi вбив того жовнiра.

– Убив. Щоб не дати йому вбити тебе, маму, близьких нам людей.

– А коли я виросту, то вбиватиму, щоб захистити тебе i неньку?

– На все Божа воля.

– Тодi чому король сам не вбивав туркiв, чому вiн посилав тебе?

– Ти ще малий, Іване, – Богун помовчав, здивований не по-дитячому серйозними запитаннями, i, щоб затягнути паузу, почав укотре розпалювати люльку.

– Знаеш, – мовив вiн за кiлька хвилин, – не все, що е очевидним, люди обирають для себе за вiрне… Особливо шляхта Речi Посполитоi. Тому король, який безумовно вважае себе лицарем, полював пiд Львовом на зайцiв, у той час як козацтво, при чийому виглядi ясновельможнi кривлять шляхетнi вуста, прийняло на своi груди всi труднощi захисту вiтчизни. Я теж уроджений шляхтич, але велика прiрва лежить мiж нами, потомками староi украiнськоi шляхти, i пихатим лядським панством.

Тож я хочу, щоб ти запам'ятав раз i назавжди: всякчас можеш розраховувати на себе, майже завжди на брата або побратима, iнколи на товариша. Але нiколи не вiр жодному слову ляха! Ти йому палець даси, вiн тобi руку вiдкусить… Король з крулев'ятами завжди були нам ворогами, ними довiку й залишаться. Не раз уже за працю нашу вiйськову, за службу козацьку червоним пивом нас напували. Ось i за цю вiйну, бачу, дяки не буде.