Іван Богун. Том 1

Козаку нiколи не боляче.

– Але ж тебе пострiляно. Я ось колись пальця попiк, i то було боляче.

Омелько хитро пiдморгнув.

– То тобi лишень здавалося, а насправдi зовсiм не боляче.

– Але ж я плакав!

– О, а це що таке?! Хiба козак плаче?

– Дуже було боляче.

Омелько хитро пiдморгнув:

– А йди ближче, я щось скажу.

Іванко миттю був бiля нього. Козак хитрувато подивився навсiбiч.

– Нiкому не скажеш?

– Нi! – щиро прошепотiв хлопчик.

– Ну то слухай: менi теж боляче i всiм. Але справжнiй козак нiколи не плаче i не скаржиться.

– Чому?

– Ну… Наприклад, тому, що вiд слiз не полегшае. А ось слабкiсть свою показувати стороннiм – то баб'яче дiло.

– І ти нiколи не плакав?

– Звичайно, нi! – округлив очi Омелько, але одразу ж посмiхнувся, – ну хiба що коли був таким, як ти зараз. І ще iнколи… коли не боляче. Себто тiлу не боляче. Але… Ну ось пiд Хотином я втратив побратима. Розумiеш?

– Розумiю, – поважно вiдповiв Іванко.

– Ти хоробрий хлопчик, Івасю. З тебе з часом вийде гарний козак, – скуйовдив Омелько волосся на головi малого.

 – Учора ти намагався врятувати менi життя, i я цього нiколи не забуду. От виростеш, будемо разом бусурман лупцювати.

– Добре! – щиро зрадiв Іванко. – Але… але спочатку я хочу бити ляхiв!

– Ляхiв? – здивувався Омелько. – А чому спочатку ляхiв?

В очах хлопчини, як i напередоднi, пiд час розмови з батьком, зблиснула зовсiм не по-дитячому криця.

– За те, що вони нас ображають!

– Що ти, малий, – спробував приховати здивування козак.

 – То ж були звичайнi харцизяки з великоi дороги. У таких нi батькiвщини, нi нацii. Ось побачиш, поiде твiй батько з паном сотником в Киiв, до його ясновельможностi пана гетьмана, одразу ж усiх винних за цей наiзд буде покарано.

– А як нi?

– А як нi… – Омелько замислився. – Якщо нi, то я тобi скажу, що робити, та тiльки тодi.

Дверi стиха рипнули, i в кiмнатi стало темно i тiсно вiд могутньоi, затягнутоi в червоний кармазин постатi Федора Богуна. Якусь мить вiн зачекав, доки очi звикнуть до напiвтемряви, потiм сiв на лаву поряд з Іванком.

– Ось де ти, – поклав вiн руку хлопчику на плече. – А я все думаю: що таке? Навколо стiльки козакiв з шаблюками, а Івана мого не видно. Навiть дивно. Доброго лицаря завжди до бронi[7 - Броня (заст.) – зброя.] тягне! Так я кажу?

За Іванка вiдповiв поранений:

– Лицар вiн у тебе, пане хорунжий, справжнiй лицар. Рятував мене вчора пiд час бою.

– Коли? – здивовано звiв брови Богун.

– Коли пiдстрелили.