Iван Богун. Том 2

Вiдчайдушно билися, втративши надiю на порятунок, нiмецькi ландскнехти, французькi кондотьери, голландськi мушкетери i польськi жовнiри. Грудьми зустрiчали козацькi сотнi i падали iм пiд ноги, побитi i поламанi, обливаючись гарячою кров'ю. Серед смертельноi круговертi прорубувались шаблями, гуртуючись у каре, керованi найманцями-офiцерами, для котрих навiть така рiзанина була багато разiв баченою, звичною картиною. Запекло працювали пiками, розсiюючи козацьку кiнноту, рубали шаблями нападникiв, яких кожен мав на себе по трое-четверо.

Загнано кидалися табором драгунськi й гусарськi хоругви i рейтарськi роти, не маючи простору для завчених маневрiв, з надiею вирватись з тiсноти i колотнечi на чисте поле, вишикуватись i вдарити на ворога, як вчили iх – ударом списiв на високiй швидкостi, божевiльним натиском шабель або зливою куль з бандолетiв. Але не знаходила простору кавалерiя Мартина Калиновського. Лише козацькi пiки, гарячу картеч, яка летiла в обличчя, i татарськi стрiли, котрi страшною зливою сипались на голови нещасним. А полки Нечая, Кривоноса i Криси поступово стискали лещата, заганяючи недобиткiв углиб майданчика в лан[26 - Лан – старовинна мiра площi, котра дорiвнювала ЗО моргам, або 20 десятинам (приблизно 18 гектарiв).] площею, политого кров'ю, заваленого уламками возiв i табiрного майна, трупами загиблих i конаючими пораненими, котрих нiкому було пiдбирати i надавати iм допомогу. Гарматнi пострiли перетворювались на глухе гудiння у вухах оглухлих вiд гуркоту бою полякiв…

Мартин Калиновський перетворився на демона.

Не в змозi втримувати в собi лють до козакiв, якi рiзали його армiю, наче баранiв на бiйнi, до безглуздого вчинку Потоцького, який призвiв цiлком боездатне вiйсько до такоi страшноi катастрофи, до шляхетного панства, котре не послухало його ради i пiшло на поводу в коронного гетьмана, вiн кидався в саму гущу ворога, вимахуючи важкою карабелою. Бив i вражав за трьох, не звертаючи уваги на стрiли, котрi сипалися зовсiм поряд, стукались об панцир i закритий шолом гетьмана, на рихви козацьких списiв i пострiли гармат. Жовнiри почту ледь встигали за розлюченим рейментарем, iнколи отримуючи холодну крицю або гарячий свинець, котрий призначався йому. Нарештi, коли Мартин Калиновський зрозумiв, що битву програно, i все, що вiн зможе зробити – це згуртувати бiля себе всiх, хто доки ще в змозi утримувати зброю i пiти з ними на прорив, гримаса страшного душевного болю пройшла його обличчям.