Iван Богун. Том 2

Немов уразливий людський органiзм, те вiйсько багато разiв падало, ламалося i спливало кров'ю, але пiднiмалося знову, загоiвши рани, зростивши поламанi кiстки, i могутня рука була знову спроможна стиснути пальцi на рукiв'i меча. Меча вiри i правди, святоi зброi боротьби за право носити назву стародавнього i мудрого народу украiнського…

Десь попереду гулко вдарила гармата, потiм ще одна. Іван, опам'ятавшись немов вiд запаморочення, побачив, як козака, який стояв поряд з ним, щось вдарило в груди i той зник у хмарцi багряноi куряви.

«Ядро з фальконета, – майнула думка, – невеличкого фальконета, з тих, що укрiпленi на носi кожноi чайки!» Вiн рвонув з пiхов шаблю i кинувся до берега Днiпра, туди, де, вишикувавшись у рiвнi ряди, стояли байдаки.

– Вперед, козаки! Вони стрiляють з гармат, поспiшiмо! – почув вiн власний крик i поринув у давно забуту ейфорiю бойовища.

На березi, охопивши невеличкою пiдковою дiлянку у два десятки сажнiв, стояли вишикуванi у два ряди жовнiри особистоi сторожi генеральних осавулiв Барабаша i Караiмовича.

Закутi в потемнiлi вiд рiчковоi вологи лати, округлi iспанськi шоломи-морiони, з аркебузами напереваги, нереально виглядали вони, твердо стоячи, однi проти цiлого людського моря. Перша шеренга, завчено ставши на одне колiно, зi зброею напереваги, друга, пiдставивши пiд стволи аркебузiв металевi сiшки. З високих, задертих догори носiв чайок, що iх було витягнуто на берег, нацiлились у атакуючих козакiв кiлька дрiбних морських гарматок. У руках у гармашiв, зодягнених, як i iх товаришi по зброi, в лати i шоломи, тлiли, окурюючись бiлими хмаринками, запаленi гноти. На однiй з чайок Іван побачив вишитий золотом каптан пiдстаркуватого Барабаша. Той вимахував руками i щосили кричав щось, але його годi було почути – здавалося, що всi шiсть тисяч реестровцiв, якi кiлька хвилин тому слухали Филона Джеджалiя, единою лавою кинулися до ненависного iм генерального осавула. Мить, i грiм залпу вибухнув Богуновi прямо в обличчя. Щось обпекло бiк, i ось вiн уже змахнув шаблею над головою ландскнехта з блiдим обличчям, сивуватою еспаньйолкою та величезними вiд жаху очима. Гарячу кров на обличчi вiдчув одночасно з неприемним звучанням шабельного леза, яке бувае зазвичай, коли криця перерубуе кiстки. Розвернувшись, рубонув жовнiра, котрий тягнув, вiдкинувши аркебуза, з пiхов шпагу. Краем ока ще встиг побачити, як той, вхопившись руками за шию, рiзко вiдвернувся вiд нього, зробив два кроки i впав.