Iван Богун. Том 2

Шолом iз широкими вiдлогами вiдкотився вiд нього на крок уперед, а руде волосся найманця швидкою хвилею розповзлося по витоптанiй зеленi трави. Поряд, устигнувши здiйснити усього один залп, снопами валилися iншi жовнiри. Осатанiлi вiд вигляду кровi козаки подекуди не вдовольнялися одним лише смертельним ударом, i продовжували рубати навiть тих, хто вже перестав подавати будь-якi ознаки життя. Скоро ця смертельна хвиля досягла чайок, i на однiй з них важко здiйнялися в повiтря, на десятку ратищ кожне, тiла Івана Барабаша та Ілляша Караiмовича.

Помайорiвши якусь мить страшними прапорами, вони, одне за одним, шубовснули в темну воду Кам'яного Затону, супроводжуванi брудною лайкою та прокльонами. Так закiнчили своi життя двое нерiшучих, а тому й пропольськи налаштованих лiдерiв реестрового козацтва. Навiки залишили по собi пам'ять як про людей, що iх убили власнi пiдлеглi, розгнiванi зрадою, невдалою полiтикою i потуранням ворогам своеi батькiвщини. Господня кара нависла й над багатьма подiбними iм…

Уже за годину козацька рада обрала наказним отаманом Филона Джеджалiя i ухвалила рухатися на з'еднання iз Хмельницьким.

Богун сидiв на однiй з лав своеi чайки i терпляче очiкував, доки Михайло обробить його рану i перев'яже ii. Поряд лежала закривавлена сорочка, пола каптана Богуна теж була вкрита темно-рудими плямами.

– Та тихiше, iдоле! Пече немов каленим залiзом! – здригнувшись, мовив Іван до молодого козака, коли той особливо дошкульно зачепив досить велику рану, яка вже почала вкриватися запеченою кров'ю.

– То нiчого, – бадьоро вiдповiв Михайло. – От якби на два пальцi праворуч, тодi…

– Що тодi? – кинув на нього нетерплячий погляд Богун.

– Тодi б пан чайковий отаман не гримав би на мене, а терпляче очiкував би поки я закiнчу… Терпи, кому кажу!

– А я що по-твоему роблю?!

– От i славно, пане хорунжий…

Михайло ретельно промив краi Івановоi рани оковитою, в якiй перед тим розчинив пiвзаряда пороху, приклав шмат чистого полотна з якоюсь зеленкуватою маззю i щiльно перев'язав довгим полотняним ременем.

– Ну, здаеться все. У сорочцi народився, пане Іване! Ще б трохи, i… одне слово – натовкли б тобi груди олив'яними сливами. Я то бачив, як тебе отим ударило. Думав, усе, вiдкозакувався наш Богун!

Іван криво посмiхнувся:

– Най спробують довбнею добити! – вiн обережно натяг каптан на поранений бiк. – А що, багато братчикiв у цiй оказii полягло?

– Бог не без милостi, козак не без удачi, – знизав плечима Михайло.