Iван Богун. Том 2

– До нас що привело?

– Несила на пана й жида спину гнути. Так клятi сала за шкiру залили, що хоч головою до стiни…

– Не треба головою до стiни. Краще ляхам голови розчерепити… Самопал е?

– Та де там! Але бачить Бог, вiд мого кола сьогоднi славно трiщали шляхетнi кiстки! – Пилипенко багатозначно зважив у руцi чималенького грубо обтесаного кола.

Іван посмiхнувся:

– А ти, чоловiче, силою, бачу, не обдiлений. Тут i кiнськi кiстки затрiщать!

– А таки трiщали, – шморгнув носом Пилипенко пiд гучний регiт оточуючих.

– Ну от що, козаче, самопала доки не дам, але бачив я в нинiшнiх трофеях замашну бастарду. Якраз пiд твою руку. Михаиле!

– Тут я! – Нечипоренко тiеi ж митi подав Богуну старовинний меч з важким довгим лезом.

– Тримай, козаче!

– Та селянин я…

– А я кажу – козак!

Пилипенко прийняв з рук сотника зброю, зважив ii у руцi й дiловито промовив:

– Трохи залегкий, але файна цяцька. Навкруги знову засмiялися.

– Хто там наступний? – повернувся до козакiв Богун.

За годину до реестру було внесено всiх. Порахувавши, Іван знайшов у списках двiстi п'ятдесят два прiзвища. Вiн дбайливо склав папери i гукнув Михайла. Той швидко з'явився з темряви i сiв поряд.

– Люди не голоднi? – запитав його Богун голосом, у якому чулася втома.

– Усiх нагодували.

– То добре. З припасами Нечай допомiг?

– Вiн. Казани дав, пшона, сала. Усе як у людей. Та й голодранцi нашi не всi з порожнiми руками. Ти б попоiв, пане сотнику!

Іван голосно позiхнув, затуливши долонею рота.

– Давай, що там у тебе…

Нечипоренко пiдвiвся i зник у темрявi. За хвилину повернувся з невеличким казанком тетерi, шматком паляницi i величезною цибулиною в руках.

Богун лише цiеi митi вiдчув голод. Без зайвих церемонiй вiн пiдсунув до себе казанок i почав пiзню вечерю. Час вiд часу поглядав на Михайла, який сидiв поруч, задумливо дивлячись на вогонь.

– З Данилом розмовляв? – запитав у нього Богун.

– Розмовляв. Бачилися, як до табору входили.

– До себе не кликав?

– Кликав.

– А ти що ж?

– Нiчого. Я попрохав його, щоб з тобою залишитися.

– Справа твоя, але ж кум…

– Пан сотник не задоволений мною? – похмуро зиркнув на Богуна Нечипоренко.

– З чого ти взяв? – здивувався Богун.

– Чому ж вiдсилаеш до Данила?

Богун вiдповiв не одразу. Ретельно вишкрябав ложкою казанок, запив джерельною водою з баклаги i дiстав люльку.

– Я тебе, Михаиле, не вiдсилаю, – озвався нарештi.