Iван Богун. Том 2

– Хочу лишень, щоб ти знав: я радий, що в мене е такий добрий помiчник. Кращого осавула у сотню годi й шукати. Але дивно, у тебе що, з Данилом ворожнеча?

– Що ти! Данило добрий козак i хороший кум, але справа не в ньому.

– У кому ж?

– Дозволь, пане сотнику, не вiдповiдати на твое запитання, – зиркнув на Івана Нечипоренко.

– Як знаеш. То що, коли вже так, будеш менi за осавула? Михайло звiвся на ноги, зняв з голови шапку i вклонився Богуновi до землi.

– Дякую за честь, пане сотнику, – мовив поштиво.

– От i славно, – зрадiв Іван. – Трохи справ на тебе перекину. Хоча що там перекладати, – Богун згадав, що Нечипоренко ще вiд Кам'яного Затону прийняв на себе господарськi справи загону, який одноголосно обрав його, Івана, своiм отаманом. – Бо ж негоже сотнику реестри складати!

До вогнища пiдiйшов озброений мушкетом козак.

– Пане сотнику, до вас якийсь чоловiк, – неголосно доповiв вiн.

– Хто ще?

Козак знизав плечима:

– Не вiдаю. Мовить: сотника Богуна хочу бачити, i крапка.

– Пустiть, – коротко наказав Іван.

За хвилину перед Богуном стояв лiтнiй чолов'яга в потертiй свитинi, сивих полотняних шароварах i баранячого хутра шапцi. При боцi шабля, за спиною невелика, полотняна ж таки торба. У поглядi його сумовитих очей Богуну привидiлось щось знайоме.

– Чолом тобi, пане сотнику, – вклонився прибулий, звертаючись до Івана голосом, у якому теж вiдчувалися знайомi нотки.

– Здоровий будь, козаче, – поважно вимовив Богун, – оповiдай, що привело тебе до мене такоi пiзньоi пори?

Козак якусь мить розглядав Івана, потiм полегшено зiтхнув.

– Таки знайшов. Адже я нi iменi твого не знав, анi прiзвища. Не пам'ятаеш?

Іван у свою чергу вивчав вкрите зморшками обличчя незнайомця, його виразнi очi i довгасте пiдборiддя з тонкими вустами. Де ж вiн мiг бачити цього чолов'ягу? І раптом, немов перед очима, постав шинок на околицях Бару, наповнений ароматами спекотного поля вiтерець, запобiгливий служка в шинку, який пiсля кiлькох чарок оковитоi, пiднесених Нечаем, оповiв свою сумну iсторiю… Невже вiн?

– Іван.

– Точно! Признав, вашмость. А я на це й не сподiвався.

– Це було нескладно, чоловiче. Ну, оповiдай, що до мене привело?

Коваль лише знизав плечима:

– Прийми в сотню.

Іван випустив кiльце тютюнового диму i подивився в очi Ковалевi.

– У сотню, кажеш… Чому не прийняти? А що ж твiй шинкар?

Коваль раптом спохмурнiв.