Iван Богун. Том 2

– А що шинкар? Я свiй борг вiддав увесь, до решти… То приймеш? – у голосi прибулого чувся такий бiль i погано прихована злiсть, що Богуну на мить стало не по собi.

– Вiзьму, козаче. Та ти не гарячкуй, я шинкаря не в насмiшку тобi пригадав. А Одарка твоя як, видужала?

– Немае Одарки. Вiддала Боговi душу. Вiд тiеi пори, коли ми з тобою, ясний пане, бачилися, всього кiлька тижнiв i прожила.

Коваль, вимовивши тi слова, якось одразу перемiнився. На обличчi заграли жовна, в очах блиснув лихий вогник, а рука пiдсвiдомо стиснула рукiв'я шаблi.

– Велика колотнеча тодi зчинилася, коли ти, пане сотнику, дiвку з палацу вивiз. День i нiч гетьманськi пси землю рили. І нарили таки… Бачило якесь стерво вас у Мойсаха, тож молодий Конецпольський того ж дня у нас у шинку був. Примчав iз двома гайдуками, Мойсаха за пейси на подвiр'я витяг… Жид тодi на мене пальцем i показав, мовляв з вами шептався, пiдбивав на щось. У-у, собаче плем'я! – Коваль до половини оголив шаблю, а потiм з рiзким стуком вкинув ii назад.

 – А далi… Далi мене в пiдземелля. Три тижнi товкли немов старе цебро. Кожного дня товкли, випитували хто ви та що. А я й не знав… Але навiть якби знав, не сказав би! Така мене тодi злiсть взяла пекельна! Не вiд болю вив я, коли Олександровi посiпаки менi чобiтьми ребра рахували, нi! Вiд того, вашмость, що не мiг я йому, упиревi, в груди вчепитися, голими руками вирвати його чорне серце!. .

А за три тижнi випустили. Не знаю, яка муха Конецпольського вкусила, тiльки звелiв вiн мене вiдпустити, дав кожуха i десять злотих. Десять клятих злотих! Людина, яка вiдiбрала життя моiх дiтей, кинула менi, немов кiстку собацi, десять блискучих холодних монет. О, я в горлянку готовий був йому застромити тi грошi й неодмiнно зробив би це, коли б мав бодай хоч найменший шанс продертися крiзь натовп його пахолкiв. Здоровi вiдгодованi гайдуки проти мене одного, у якому пiсля гетьманськоi гостинностi душа ледь-ледь тiла трималася…

А вiд Мойсаха я взнав, що померла Одарка… Так я ii i знайшов у комiрчинi на задньому дворi жидiвськоi господи, де лежала вiдколи руки обпекла.

Баба з нею була. Сказала: Мойсах не пускав до неi нiкого, води не давав… Бабу покликав, лише коли вона, сердешна, конати почала. Якби ранiше… Рани iй на руках поятрилися, лихоманка…

Деякий час Коваль мовчав.