Iван Богун. Том 2

Як же добре, що тепер нiч, що нiчий стороннiй погляд не може помiтити його тривожний вираз обличчя, муку в сiрих очах. Нi, не потрiбно знати майбутнього! Нехай все пливе за своiм звичаем А з Ганною вiн може поспiлкуватися й в уявi, адже це дуже просто, коли людину ТАК кохаеш.

– Здрастуй, зiронько моя ясна, голубко моя, квiточко весiння, – тремтять в уявi власнi слова.

А у вухах майже реально дзвенить пiснею весняних струмкiв до болю знайомий голос:

– Лицарю мiй, сокiл ясний! Як же стомилася я без тебе!

– І я теж, серденько.

У гущавинi лiсу менi вважаеться твоя легка постать, коли дивлюсь у темну далечiнь, у подиху степового вiтру вiдчуваю пахощi твого волосся. З безоднi зоряного неба приходить до мене твоя чудесна посмiшка. Лише тобою живу, лише тим днем, коли матиму змогу обiйняти тебе, пригорнувши до серця.

– Який ти засмучений, Іванку! Не сумуй, не впускай у свое серце нудьги й печалi. Посмiхайся! Посмiхайся так, як ти вмiеш, коли лукавi вогники виграють у твоiх очах, коли ясне чоло твое розгладжуеться, а мiцнi руки лагiдно, немов пiр'iна, лежать на моiх плечах.

Так! Ми зустрiнемось, козаче мiй любий, нам нiщо не зможе завадити, саме тому посмiхайся.

– Я не буду сумувати! Хiба ж можу носити в серцi нудьгу та печаль, коли в мене е ти. Лише важко усвiдомлювати, що ти так далеко, лише сумно, що ми на самому початку довгого i важкого шляху крiзь вiйну i кров, лише тривожно, що ти сама там, моя дорогоцiнна.

– А пам'ятаеш ту заметiль?

– Звичайно, пам'ятаю!

– Пам'ятаеш, як хотiв сварити мене?

– За тебе, за тебе, ясочко моя, хвилювався.

Серце обливалося кров'ю, коли думав, що могло статись з тобою, якби конi збились з дороги, коли згадував палаючi, жадiбнi до кровi вiд страшного голоду очi вовкiв у гущавинi.

– Не хвилюйся за мене, мiй любий, не бентежся, коханий! Молю Бога, аби вберiг тебе вiд кулi гарячоi, вiд шаблi гостроi. Молю i день i нiч, щоб дав нам зустрiтися, щоб не вiдбирав одне в одного, i вiрю, що Вiн почуе мою гарячу молитву.

Настане щаслива година i ми будемо поряд, ти i я. І нiщо у свiтi не зможе нас розлучити!

– І я вiрю, Ганно. Інакше i не бувае, не може бути, коли люди кохають. А давай пригадаемо все наше життя вiд початку?

– Давай. Це ж дуже просто. Воно почалося в Синопi, серед палаючоi золотоi клiтки, якою був для мене сераль Ахмеда-пашi.

– Так, саме там народилися Ми. Серед палаючого мiста, серед зойкiв i грому пострiлiв, серед дзвону оскаженiлоi крицi.