Iван Богун. Том 2

Адже справжне почуття не може з'явитися на свiт у тихiй заводi. Нi, йому потрiбне ревiння бурi, удари несамовитого вiтру i нестiйкiсть грунту пiд ногами. Лише сильний вiтер здатен перетворити слабку iскру почуття на всепоглинаючу заграву пристрастi. Саме тому Ми народилися тiеi митi.

– І ти купив мене за кухоль горiлки.

– Я був змушений, iнакше б кров побратима навiки прокляла наш союз.

– Не виправдовуйся любий, я не дорiкаю тобi, лише хочу, щоб ми пам'ятали кожну мить Нашого життя.

– А пiсля того я мало не втопив тебе у хвилях буремного моря…

– Менi було страшно тодi, любий.

Та чорна безодня…

– О, вибач, вибач менi, зiронько ясна!

– Я не могла загинути тодi. Якби я знала це, страх не холодив би мого серця. Адже народившись, Ми ще не усвiдомили того в буремному морi.

– І значно пiзнiше.

– Так, значно пiзнiше. У розкошi палацу, огорнута увагою шляхетного лицарства, занурившись з головою в насолоди бенкетiв, прийомiв i залицянь iменитих кавалерiв, оглухнувши вiд дзвону золота i упиваючись владою над багатьма, моя половинка Нас ще тихо спала.

Спала, очiкуючи, коли ii пробудять вiд сну. Спала довго, тому що ти, шляхетний мiй лицарю, насолоджувався пiснею мечiв, забуваючи, що Ми народилися.

– Жодного дня, митi одноi не дозволив собi забути. Але мене звали знамена тих, хто повстав за кращу долю Украiни. Хiба я мiг не почути iх сурму? Хiба мiг у погонi за власним щастям покинути лави борцiв?

– А пам'ятаеш ту нiч, коли ми зустрiлися на мурi дядечкового палацу? Як оглушливо мовчала тиша, а небо було таким, як i зараз? Ти був наiвним i щирим… А потiм пообiцяв перевернути землю заради того, щоб я стала твоею… Вiчний борець, вiчний мандрiвник… Тодi я думала, що бачу тебе востанне, адже на мене очiкували заручини.

А ще невдовзi моя половинка Нас прокинулась. Несподiвано, неждано! Немов чари, немов омана, з тугою i усвiдомленням того, що я сама сполохала власне щастя. І як же довго довелося чекати на тебе! Як страшно було думати про те, що нашi стежки розiйшлися навiк.

– Загрубiле у боях серце козацьке не вiдчувало твого поклику, люба… Але у снах i наяву приходив до мене свiтлий твiй образ. Приходив, обпiкаючи неземною красою i лякаючи недосяжнiстю…

– Милий, милий Іванку. Не намовляй на себе, хiба серце, яке здатне так кохати, може бути загрубiлим? Ти лише стомився, мiй лицарю. Ти стомився. Поспи любий, поспи…

І нечутно для Богуна прийшов сон, м'якою своею рукою здмухнувши втому важкого бойового дня.