Iван Богун. Том 2

Залишив лиш дорогий серцю усмiхнений образ на тлi загадкового Чумацького Шляху.

III

На свiтанку Хмельницький прийняв рiшення атакувати польський табiр силами запорiзькоi i татарськоi кiнноти, одночасно вiддавши наказ полкам Нечая i Кривоноса шикуватися в каре для пiхотного штурму. Сiчовi гармашi, зачувши добру справу, почали завзято обстрiлювати шанцi Потоцького дутими стрiльнами. Скоро там, попереду основного окопу, виросли бiлi стовпчики вибухiв, за якими почувся ледве вловимий на вiдстанi крик.

Богун на чолi сотнi зайняв свое мiсце в строю, поряд з рештою пiхоти Данила Нечая. Дбайливим оком оглянув озброених довгими двосаженними списами козакiв перших трьох шеренг, перед якими стояли двi дарованi Данилом шмигiвницi i десяток важких, засипаних землею возiв, на котрих було влаштовано дощанi щити для захисту вiд ворожих куль i картечi. Повернувши голову, Іван помiтив Михайла. Новопризначений осавула щось дiловито пояснював козакам, тi уважно слухали, кивали погоджуючись головами.

– Стояти, пани-молодцi, будь що, а стояти! – кричав Нечипоренко. – Не дивись убiк, уперед дивись! Якщо поряд впав козак, не твоя справа! Попереду впав – переступи! Про них буде кому потурбуватися, ваша справа стояти i крокувати вперед. Уся увага на кiнчику списа. Ваше життя на кiнчику списа, а решта просто гамiр i пил. Коли ти вiдчуеш, що тебе дiстали, посмiхайся! Ти вже у кращому свiтi!

Помiтивши Богуна, Михайло пiдiйшов до нього.

– Добра розмова! – Іван поклепав осавула по плечу. – Вони вiрять тобi.

– Нi, пане сотнику, вони вiрять тобi i Хмельницькому, тому ладнi померти.

– Усi помремо, якщо на те воля Божа. Коли встиг? – Іван вказав на вози iз землею.

– Так, уночi… У деякi з возiв ми колiв наставили, здалеку зiйдуть за шмигiвницi. А за кожним возом по п'ять козакiв з мушкетами, нехай пiдсипають ляхам перцю.

– Добре, Михаиле, добре. Тiльки щоб дружно, единою лавою… Нам би до окопу дiйти, а там уже на шаблi.

– Дiйдемо, пане сотнику. Хлопцi – вогонь, у дiло просяться так, що не спиниш!

До Богуна пiдскочив на швидконогому конику полковницький джура.

– Пан полковник просять до себе…

– Зараз буду, – хитнув головою Богун.

Нечая Іван знайшов на пагорбi, який дещо здiймався над улоговиною рiчки Жовтоi, на березi якоi розташувалися супротивнi табори, i який займало лiве крило козацького пiхотного каре.