Iван Богун. Том 2

Опускав низько буйну голову, коли згадував, як глузували пани iз запорiзького лицарства, коли пiд час бою поблизу мiстечка Ахматова, на закованiй кригою рiчечцi Тикчi, запорiзьким куреням було наказано шикуватися позаду обозiв коронного вiйська. І хоч татар було наголову розбито i примушено тiкати без спину до Синiх Вод, а там розсiявшись мчати до Днiпра, Очакова i навiть у буджацькi степи, але з болем, а не з гордiстю здiймалися в душi справжнього запорожця, яким був Омелько, спогади про тi подii. Згадував також про вiдчай, який охопив iх, щирих синiв Украiни, коли, полишивши своi морськi походи до Анатолiйських берегiв, були змушенi також майже втратити зв'язок з Украiною.

Як стиснули колись могутню Сiч лещата, утворенi з пiвночi Рiччю Посполитою, а з пiвдня Високою Портою. А в самому ii серцi звiв своi могутнi мури оновлений Кодак. Навiть землю сiчового майдану потоптали чоботи жовнiрiв коронного вiйська, а в куренях, якi будували руки вiльного сiчового лицарства, поселилася польська залога. І як жили вони, не втрачаючи надii поновити свою колишню вольницю i на повнi груди вдихнути солоне повiтря морських просторiв, або вийти на волость, щоб здiйняти меч на звiльнення рiдноi землi, на тiлi якоi, немов мерзеннi паразити, впивались ii кров'ю iноземнi феодали, жиди-орендатори i породження чужого украiнцям римського католицизму – унiя…

Коли Омелько нарештi замовк i встав iз-за столу, Іван теж пiднявся, маючи на метi провести його.

– Ти лягай, вiдпочинь. Завтра новий бiй, – поклав йому руку на плече Омелько.

– Нiчого. Вийду на повiтря, проведу. Заодно гляну, як там моi…

– Ну, як знаеш.

Коли вийшли в темряву сплячого табору, який, скiльки бачило око, був вкритий плямами пригаслих багать i всипаним зорями небом над головою, серед яких раз по раз чулися крики вартових i сонне хропiння коней, Омелько повернувся до Івана.

– Як твоя Ганна?

– Очiкуе на мене. Вона залишилася на хуторi.

– Напевне, плакала та причитала, коли вiд'iздив? Богун раптом пригадав повнi слiз, але усмiхненi очi.

– Вона… Знаеш, вона не така, як ми звикли. Вона просто мовчки дивилася вслiд. Але тiльки я знаю, що коiлося в неi на душi.

Омелько посмiхнувся в темрявi.

– Не така, як звикли…Звичайно. Кохаеш ii?

– Бiльше, анiж власне життя.

– Добре, Іване. Це добре, – Омелько заглянув Івановi в очi. – Я часом заздрю тобi по-доброму. Знаеш тi корчми на кордонi?

Іван хитнув головою. Вiн розумiв, що мав на увазi Омелько.