Iван Богун. Том 2

– Пробач, Богдане, не втримався.

– На те ти й полковник, щоб бути розважливим. Не втриматися може хлоп, коли дiвку за стегно впiймае. Нiколи до цiеi розмови не повернуся, а ти пам'ятай, що я тобi сказав.

– Довiку…

– Добре, – Хмельницький одразу ж змiнив тон i запитав майже легковажно: – Тепер, маю надiю, Тугай-бей не буде нагадувати про платню за минулу битву?

– Бiльше нiж впевнений – не буде! Здобич добру взяв.

– Його щастя. А лядськi рейментарi?

– Майже всi в полонi.

Хмельницький знову замислився.

– От що, я напишу мурзi листа. Нехай передасть менi Стефана Потоцького. Негоже синовi коронного гетьмана в бусурманськiй неволi томитися.

Кривонiс вiдкашлявся. Щось в його виглядi насторожило Богдана.

– Доказуй.

– Потоцький тут, привезли ми його, я татарам не дав. Проте не знаю, як i сказати… При смертi гетьманич.

Хмельницький люто зиркнув на полковника i, не сказавши бiльше жодного слова, стрiмким кроком вийшов iз шатра.

Стефан Потоцький, блiдий i змарнiлий, лежав на попонi пiд навiсом шпиталю полку Максима Кривоноса.

На ньому вже не було порубаного панцира, а з обличчя мовчазний чернець змив струмочки запеклоi кровi. Праву ногу гетьманич мав затягнуту в лубки, груди перетягувала пов'язка з бiлого полотна. Хмельницький поманив рукою ченця.

– Ну як вiн? – запитав стиха, коли той наблизився.

– Не буде з нього, мабуть, нiчого. Голову порубано, нога в трьох мiсцях переламана, а головне – куля у грудях.

Глибоко. Марить.

Раптом Потоцький пiдвiв голову i уважно подивився на Хмельницького.

– Ти?! – збуджено прохрипiв вiн. – Це ти, гетьмане Хмельницький?

– Я, – Хмельницький наблизився.

У мерехтливому свiтлi багаття i кiлькох смолоскипiв обличчя козацького гетьмана здалося молодому Потоцькому злим та насмiшкуватим. Вiн задихав частiше i гаряче зашепотiв:

– Ми билися до останнього, i ти нiколи не зможеш сказати, що я був боягузом!

Та Хмельницький i не думав кепкувати.

Смерть – не привiд для кепкувань. Навiть смерть ворога.

– Я нiколи такого не скажу.

– Я рубав iх як гнилi кавуни, – шепотiв Потоцький, – але вони лiзли знову i знову. Що ж поробиш, коли з тобою лише жменька смiливцiв?

Хмельницький, пiддавшись раптовому пориву, став на колiна поряд з пораненим i охопив його плечi рукою, намагаючись пiдтримати.

– Ти був хоробрим воiном i добрим рейментарем, пане Потоцький.