Мир хатам, війна палацам

Софрон i зараз сидiв на батькiвському хазяйствi – двох власних i двох чиншових вiд графа Шембека десятинах – i вихитрювався навiть на трипiлку. Був вiн господар дбайливий, а вдачi тихоi та помiркованоi: перед Богом у небi i властю на землi. Вiд революцii, звичайно, i вiн почав накидати оком на помiщицькi розлогi грунти, одначе мислив, що вiд помiщикiв землю слiд брати за викуп, – по справедливостi, по-божеському i, головне, по казеннiй бамазi… Молодший же, Дем'ян, воював зараз на позицiях, зроду був кровi гарячоi i особливо розпалився, як дiстав двох Єгорiiв за вiдвагу, двi рани i одну контузiю.

Вiн написав тепер батьковi з фронту листа, в якому повiдомляв, що живий, здоровий, чого i всiм бажае, що прийде ще правда у свiт, а землю вiд помiщикiв треба брати вiдразу i неодмiнно – задурно. Так, мовляв, пишуть i в газетi «Окопная правда». І запитував у останнiх рядках листа – якоi з приводу цього думки «вольнi» у тилу i, взагалi, що чути про те, щоб з цiею анахтемською вiйною швидше кiнчати?

– Бач, який вопрос! – зi скрухою бiдкався дядько Оксентiй.

 – І батько один, i мати була одна, а в двох синiв – два рiзнi характери. Такий клопiт, щоб ти знав, шуряк!

Згадка про синiв, про клопiт iз ними – хочеш чи не хочеш, а таки навертала Івана до клопоту з власним норовистим сином.

Правда, вiд серця Івановi вiдлягло: лють свою вiн вже перевiв на Наркиса, та й раз дiло зроблене, хiба тепер повернеш назад? Молодицi дiвкою вдруге не стати! Кажи тепер свое слово… в свинячий голос! А тут ще ця миршава Тоська манячила перед очима – то квасу подасть, то розсолу принесе з-пiд колибердiвських квашених помiдорiв: Марта Колибердиха здорово квасила помiдори на дубовому листку, неодмiнно – з дуба-не-линя, а не дубицi.

Пiд колибердiвськi квашенi помiдори чарка якось особливо точно йшла – про те вiдали на всiй Рибальськiй. Цiкаво – чи ж смакуватиме пiд тi помiдори й весiльна велика чара?

А Данило – що ж? На перевiрку козак з нього виявився хоч куди: самовiддано ринув родителя рятувати! В батька все ж таки вдався, сучий син! Ладнати, звiсно, треба справу, i то – негайно! Якраз i нагода е.

Не нагода – а мус, бо ж пiде тепер поголоска помiж людей…

І старий Бриль, вихиливши ще один кухоль помiдорового розсолу, пiднесеного миршавою Тоською, витер вуса i поважно заговорив до печерських дiдiв, що стояли кружка, похилившись на цiпки, i хитали сивими головами, обмiзковуючи подii.