Мир хатам, війна палацам

Кремезний Іван Бриль, навпаки, стояв закам'янiлий, глибоко застромивши руки в кишенi i похиливши голову наперед, – аж його могутнi плечi пiшли вгору i вигорбились.

Данило Бриль виразно вiдчув, що батькова правиця зараз похопиться до паска. І вiн зблiд ще дужче. В вiсiмнадцять лiт не знести доторку батькового ременя, i коли б таке трапилось, то вже нiхто б не поручився, що мае статися далi.

Тося теж була блiда. Але вона видавалася спокiйнiшою: можливо, вона просто не усвiдомлювала небезпеки. Кiнець кiнцем, iй же було тiльки сiмнадцять рокiв.

– Ми оженились… – вдруге сказав Данило.

Старий Максим Колиберда тонко зойкнув:

– Що?!

І вiн ступив крок – один тiльки крок, а виглядало це так, нiби вiн кинувся бiгти дуже далеко.

– А ти, дiвко, скажи?

– Оженились… – ледь ворухнула блiдими устами Тося.

Мами заплакали вголос.

Дивне i прикре було це голосiння такого чудового весняного ранку. Звiльнена вiд снiгу земля парувала пiд щедрим сонцем, попiд парканом вже схоплювалась морiжком нiжна зелена травичка, грядки на городi та клумби в палiсаднику були вже розпушенi пiд розсаду, бруньки на каштанах стiкали липучим соком, тополя обвiшалася сережками, а на берiзцi лопотiли дрiбнi листочки.

Повiтря насичували духмянi й п'янкi пахощi квiтня, дихалося легко i жадiбно, i калатання церковного дзвона чулося так далеко, що саме шатро прозорого неба здавалось вищим i, без жодного сумнiву, – бездонним та безмежним. Та й мовилося зараз не про мертве ж, а про живе, не про кончину, а про зародження нового життя. А два жiночi голоси – в два голоси – затужили, як над покiйником.

Поважний Іван Бриль коротким порухом руки спинив гарячкуватого й юрткого Максима Колиберду. Бомба ще не вибухнула, гнiт ще курився i дотлiвав. Похмурим, гострим поглядом з-пiд стрiхатих брiв вiн усвердлився в обличчя юнака – його рiдного i найстаршого сина. Син був точнiсiнько такий, як i вiн сам, – коли б докинути на плечi хлопцевi ще з тридцять рокiв життя.

Але був же колись i Іван Бриль таким, як його син тепер, – коли б скинути з плечей старого цi тридцять загорьованих бiля верстатiв у цехах «Арсеналу»! Як мае чинити син? І – як вчинив би вiн сам, коли б був сьогоднi такий, як син?

А з Данила парубок був хоч куди! Високий, ставний, тонкий в талii та широкий в плечах; нiс мав крутий, як у степовика, а погляд – нiчого не скажеш – орлиний! Ще й чорний чуб з густоi чуприни – над лiвою бровою.