Мир хатам, війна палацам

У церквi вiн бував у Великий пiст на говiння, щоб принести iнспекторовi гiмназii довiдку про сповiдь та Святе причастя: вiдсутнiсть такоi довiдки записувалась у кондуiт, i подiбний запис у кондуiтi розцiнювався при вступi до унiверситету як полiтична неблагонадiйнiсть. Пiд церкву вiн ходив, правда, частiше. У Вербну суботу – коли пiсля вечернi можна було безборонно нахльостувати дiвчат лозиною, приказуючи «не я б'ю, верба б'е». На заутреню пiд Великдень – коли виносили святити паски i пiсля «Христос воскрес» дозволено христосуватись усiм з усiма – хоч би й Флегонтовi Босняцькому з Мариною Драгомирецькою.

Вчинок Данила й Тосi Флегонт сприймав з романтичним пiднесенням, вбачаючи в ньому ламання традицiй та зрушення основ, як вияв пристрасноi революцiйностi. Вiн поглядав зараз на Данила, з яким вибив колись з рогатки не одне вiкно в Кадетському корпусi, з неприхованим зачаруванням: нiколи й не сподiвався вiн такоi спритностi вiд свого вайлуватого друга юних лiт i тепер старанно докопувався в минулих фактах, встановлюючи генезу революцiйноi послiдовностi Данила.

Факти, якi засвiдчували Данилiв вiддавнiй нахил до революцiйноi активностi, вiдразу знайшлися. Флегонт нагадав товаришам, як ще тринадцятого року – в днi урочистого святкування трьохсотлiття дома Романових – Данило, Харитон i Флегонт, у гуртi печерських хлопчакiв, ганяли «царських потешних», тобто гiмназистiв, зодягнутих у вiйськову форму i озброених дерев'яними рушницями, – видирали в них рушницi i трощили на колiнi.

Притому Данило, як найдужчий фiзично, вiдзначився особливо: видер i потрощив щось iз пiвтора десятка тих рушниць. Чотирнадцятого року – коли, з початком вiйни, царським урядом були закритi останнi видання украiнською мовою, а Данило, Харитон та Флегонт на той час вже спiвали в просвiтянському хорi, ще в дискантах та альтах, – вони втрьох опинилися й собi в лавах демонстрантiв бiля редакцii украiнськоi газети «Рада» разом з колоною печерських робiтникiв. Флегонт тодi свистiв на полiцаiв, заклавши два пальцi до рота; Харитон поцiлив у бiлий кiтель жандармського вахмiстра кiзяком; а Данило знову вiдзначився особливо: встромив голову у вiкно Старокиiвського полiцiйного участку i заверещав простiсiнько в пику переляканому приставу: «Дядiнька, ви сатрап!!!»

Хоча Данило досi й не надавав значення всiм згаданим фактам iз своеi бiографii, Флегонтова згадка тепер i справдi якось пiдвищила його перед самим собою, у власних очах.

І це було йому приемно.