Мир хатам, війна палацам

До рибальського гуртка приеднався й Василь Боженко, хоча, живши аж пiд Звiринцем, був рибалкою абияким.

При весiльному столi вiн швидко занудьгував, бо по третiй чарцi вже й не хватило. Тому, побажавши молодим щастя та дрiбних дiточок, ще й приказавши притому Тосi – «краще полин iсти, нiж з нелюбом за стiл сiсти», а Даниловi – «бери жiнку в самiй льолi, аби була до любовi», – Боженко поспiшив до гурту поважних людей.

Пiдсiв до рибалок i Андрiй Іванов, його роль весiльного батька фактично вже вичерпалась.

До безсловесноi риби Іванов був байдужий, але його завжди тягло до людей, коли вони балакали мiж собою. До революцii Іванов таки нiколи й не обiдав вдома, на квартирi Дюбина, де стояв, а неодмiнно ходив аж на Бессарабку, в чайну Германовського, де кредитувалися до «получки» робiтники: тут можна було погуторити вiльно, розкидаючи зерна бiльшовицького протесту, а в закапелку за буфетом переховувалася завжди така-сяка «лiтература» – для того, хто виявить особливий iнтерес.

З появи Іванова негайно ж i скористався дядько Оксентiй Нечипорук: вiн знав, що цей керiвник бiльшовикiв «Арсеналу» мае серед робiтникiв найбiльший авторитет.

– От ви менi, товариш главний робочий, – почав Оксентiй, встряваючи в розмову про методи риболовецтва, – може, до ладу вiдповiсте, спасибi вам, на самий главний вопрос?

– Давайте, дядьку, – охоче озвався Іванов, – ваш вопрос. Якщо я не вiдповiм, то, може, всi гуртом подужаемо!

– От в Узинi, к примiру, на Василькiвщинi, – зразу й повiв Оксентiй, – тобто в сусiдньому з нами повiтi, збунтувалися батраки проти свого пана, помiщицi графинi Браницькоi: домагаються, як от i ви, робочi, щоб робити у полi, як i на заводi, тiльки вiсiм годин…

Повiдомлення викликало iнтерес.

«Полiтики» присунулися тiснiше, i перебiг насторожений гомiн.

– Ну, ну? – пiдбадьорив Оксентiя Іванов. – Дуже цiкаво! Кажiть, товаришу, далi?

– А в Лосятинi, скажiмо, теж по сусiдству з нами, тiльки Гребiнкiвськоi волостi, i теж у графинi Браницькоi, так селянський земельний комiтет i зовсiм заборонив панському управителевi обсiватися, тобто наклав, як тепер кажуть, на панськi землi народний «секвестр», – дядько Оксентiй дуже полюбляв вимовляти новi слова, – щоб, значиться, подiлити землю помiж селянами-хлiборобами…

– Ну, ну? – пересiв до Оксентiя ближче, запалившися iнтересом, i Боженко.

 – Кажи, кажи, що ж далi було?

– А далi, – зiтхнув Оксентiй, – нiчого й не було.