Мир хатам, війна палацам

Правда, губи його не встигли торкнутись митрополитових пальцiв – вiн тiльки почув аромат модних серед австрiйського офiцерства парфумiв «Ша нуар», з ледь вiдчутною домiшкою чи то ладану, чи то смирни, – та цмок його вийшов ще гучнiший, нiж у його секретарки: професор давно забув цiлуватись, а губи в нього були великi, як у негритоса, i вiн завжди плямкав, коли сьорбав борщ.

Отже, всi слова наготовленого привiтання – шанобливого, але з почуттям гiдностi, – миттю вилетiли з розпаленоi обуренням голови.

Та митрополит сам вимовив перше слово привiту:

– Благословен Бог! – промовив вiн, кротко звiвши очi д'горi, i були це слова благословення паствi, яка вiтала його, представника Бога на землi, безгрiшного душпастиря.

Пiсля того – зовсiм по-iншому, як це прийнято помiж украiнцiв греко-католицькоi церкви в Галичинi, коли ступають через порiг чужоi хати, – митрополит промовив:

– Слава Йсу!

– Навiки слава! – скрикнула в екстазi Галечко вiд порога.

– Навiки слава… – люто гарикнув Грушевський: пiсля поцiлунку в руку обмiн обрядовими привiтаннями був уже – нiщо.

Гiсть проказував усi своi привiти на ходу, не спиняючись i на мить у своему навальному – кроками велетня – просуваннi вперед. Господаревi доводилось весь час дрiботiти за ним навздогiн, позаду.

І Шептицький зразу сiв у крiсло перед столом.

Сiвши, митрополит вiдкинув свою намiтку-капюшон з голови на спину i швидким жестом пригладив бороду: унiатськi священики, за католицьким звичаем, борiд здебiльшого не вiдпускають, але глава унiатськоi церкви в росiйському засланнi бороду вiдпустив, очевидно – як символ еднання з обрядом православним.

Та митрополит увiйшов не сам. З ним увiйшло ще двое: двi особи жiночоi статi.

Цi двi особи жiночоi статi рiзнились тiльки вiком i вродою. Одна була стара мегера – з пасмами срiблястого волосся, що звисало з-пiд намiтки, з гострим носом, спущеним на губу, як у казковоi баби-яги. ii очицi – дрiбненькi, кругленькi, гудзикоподiбнi – i на мить не лишались спокiйно на мiсцi в орбiтах, а все кружляли, все нишпорили з невсипущою пiдозрiлiстю – до всього довкола, i з невгасимою ненавистю – до ii молодоi напарницi.

Напарниця була дiвчиною рокiв двадцяти: бiлясте волоссячко куделечками вибивалось з-пiд потворноi черницькоi намiтки, а оченята доброзичливо позирали навсiбiч, випромiнюючи цiлi снопи лагiдноi привiтностi…

Одяг на обох черницях був однаковий: плаття-балахони з грубого сiрого сукна, одначе справленi, безсумнiвно, в найкращого кравця.