Княгиня і хан

Потiм з’явиться й син-спадкоемець… І княгиня, взявши у няньки сповиту донечку, тулила ii до грудей, наспiвувала:

Котку сiренький,

Котку бiленький,

Котку волохатий,

Не ходи по хатi!

Не ходи по хатi,

Не буди дитяти!

Дитя буде спати,

Котик – воркотати.

Ой на кота-воркота,

На дитину дрiмота,

А-а, люлi…

Князь не зайшов до палат, а вбiг – збуджений, захеканий.

– Ну?… Де вона? Де? Де? – кинувся до княгинi Феодулii, жони своеi. – Показуй же менi хутчiй дитятко наше!..

І коли княгиня усмiхаючись подала йому сповиток iз малям, ухопив його, зазирнув у нього, вигукнув:

– Ось такою я й уявляв дитятко наше! Донечка наша буде такою ж щасливою, як i ми з тобою, моя люба.

Як по-грецькому буде «щаслива»?

Феодулiя була грекинею родом iз Вiзантii, грецька мова – ii рiдна, але й руську вона вже знала, як рiдну.

– Евпраксiя! – вигукнула.

– Так i назвемо нашу донечку. Назвемо… Євпраксiею. Себто – щасливою.

В Уманi, у княжому теремi батька, минули першi шiстнадцять лiтечок Євпраксii.

Дiвчинка була височенькою, стрункенькою i вельми гарненькою. Навколо голiвки вiнцем двi заплетенi коси. Темно-карi, такi жвавi й проникливi оченята, злегка смагляве личко… Смiеться так гарно, що послухаеш ii – то лише смiхом будеш зачарований. Вже почали до княжоi доньки свататись хлопцi-молодцi, але всi отримували вiдмову. Мала ще дiвонька. Хай ще рiк-два пiдросте. Аж року 1232-го в Умань заiхав рязанський княжич Федiр, син тамтешнього великого князя Юрiя Інгваровича. І як побачив Євпраксiю, так i вигукнув:

– Моя! Оце вже моя!

Євпраксiя зашарiлась, зарожевiла, як пiвонiя, що з пуп’янка почала ставати квiткою, i, затуляючи личко руками, побiгла до княгинi-матiнки.

– Мамо, мамуньо! Я не вiдаю, що зi мною коiться…

– А що ж з тобою коiться, дитино моя? Чи ти, бува, не закохалася в рязанського княжича?

– Ой, не знаю, матiнко, не знаю… І не вiдаю, але рязанський княжич Федiр менi чомусь… любий. Мовби я скiльки живу, стiльки й знаю його, хоч вiн зi своеi Рязанщини вперше заiхав до нашоi Уманi…

– Пропала дiвка… – посмiхнулася мати, але посмiхнулась чомусь журно – не хотiлося розлучатися з любою донькою.

Так швидко це лучилося. Не встигла донька й нащебетатися в батьковiм гнiздечку, як уже пора iй вилiтати. А коли рязанський княжич такий любий, доведеться iхати аж до Рязанi. Хоча таке князiвство, як Рязанське, не шкода княгиньку й вiддавати. Буде вона там у теплi та затишку…

Вже й свати на порозi.