Княгиня і хан

А поки вона збиралася i харчем на дорогу запасалася, велiв гукати ковалiв.

– Роздмухуйте горна у своiх кузнях! Скоро нам треба буде багато-багато зброi!

І велiв iм кувати мечi й сокири, готувати кольчуги, наконечники для стрiл, лати, наручi – захист для рук…

А тим часом бiля княжого терема вже зiбралася дружина. Князь Федiр забiг до Євпраксii в повному бойовому обладунку.

– Прощавай, мое щастя! Радiсть моя, прощавай! Дасть Бог, розiб’емо клятих мунгалiв – повернуся додому. А нинi – похiд. Збирае батько рать, будемо оружно мунгалiв зустрiчати.

– Ой, Федоре, серце вiщуе щось недобре… Кажуть, мунгалiв клятих – видимо-невидимо, а Русь же ослабла вiд усобиць.

– Тож маемо в такий час нарештi всi разом бути – плече в плече! Прощавай, Євпраксiечко, чекай мене з перемогою, бо як же iнакше?… Тiльки з перемогою! Русь наша мае встояти. Маемо вiдбити клятих мунгалiв. З нами й Сирiн – птаха щастя й успiху. І правда з нами, бо ми на своiй землi, край свiт захищаемо, а не людей грабуемо, як тi мунгали з незнаноi нам Мунголii…

Євпраксiя зi сльозами заспiвала, як милого у похiд виряджала:

Закувала зозуленька,

Вище саду летючи;

Заплакала вiрна жона,

Бiлу постiль стелючи.

«Постiль моя бiла,

Як на тобi твердо спати,

Як на тобi твердо спати

І милого дожидати!

І щодень гiрко тужити…

Ой як тяжко-важко милого дожидати…»

І бiльше Євпраксii не судилося побачити свого судженого.

Великий князь Юрiй Рязанський просив допомоги в сусiдiв, хотiв з’еднати вiйська кiлькох руських князiвств i дати Батию належну вiдсiч, але…

Звiдусiль приходила вiдмова.

Навiть перед смертною загрозою, що нависла над Руссю. А вона вже не була единою та згуртованою, як славилася колись у давнi часи. Мiжусобицi нищили Русь. Про це ще автор «Слова о полку Ігоревiм» з гiркотою i болем душi писав, благаючи руських князiв схаменутися i стати проти ворога дружно – плече в плече. А натомiсть:

У боротьбi з поганими

Мiж князями нема ладу:

«І се – мое, i те – мое»,

Говорить брат брату.

Й стали князi рiч дрiбну

Великою звати,

І самi на себе

Крамолу кували,

А погани Руську землю

Мiж тим шматували…

Розлилися в землi Руськiй,

Превеликi жалi,

Розлилась печаль велика

Скрiзь по Руськiй землi.

Кували мiж собою

Перемови. Змови,

Замiсть об’еднатись…

А погани люто

На землю Руську

Беззахисну набiгали, —

Плюндрували-грабували…

Отак було – тут нiчого не змiниш i нiчого додати.