Старший боярин (збірник)

А коли траплялося зимою, то привозив до ополонки i впихав пiд лiд. Коли ж попадалася жiнка, то вiн ii возив з собою попiд скиртами з тиждень i вже робив з нею що хотiв, але додому пускав живою та ще й з пашнею. Та так пускав, що та жiнка навiки губила голову i вже нiколи не думала про свого чоловiка, а тiльки марила страшним дiдом i вдень, i вночi. І були такi, що йшли в поле навмисне, аби з ними знов зустрiвся i возився стiльки часу, скiльки йому заманеться. І ось тут-то й помилялися бiднi жiночi душi. Дiд другий раз нiчого iм не робив, а простiсiнько брав на коня живу чи у санки живу i вiз до Тясмину i там топив.

У недiлю всi тi люди, якi працювали в пана цiлий тиждень, сходилися в маетку до контори, де сам пан начитував, що кому треба дати. І ото тiльки було спитае: «А такiй-то чи треба дати соломи?»– то як дiд Маркура гукне: «Не тiльки соломи, а й пашнi дати», – то вже всi люди знали, що молодичка була в чортячих лапах. Але i та багачка, яка впадала в око старому пекельниковi, не викручувалася вiд спiльноi жiночоi долi в Тернiвцi. Такiй було тiльки скаже: «Здорова будь, молодице. А приходь-но в недiлю ввечерi до Прикуповоi могили!..» То вона вже й ходила в господарствi так, нiби стеряна. І чи молитви читала, чи кляла усiма проклятого iрода, але приходила недiля i приходив вечiр, i господиня, прибрана, неначе дiвчинка, i, вся холодiючи та завмираючи, квапилася до могили на побачення. І вже ж вiн ii возив по степу, i вже ж вiн iй робив, що хотiв! Вiд такоi кривди, вiд такоi наруги село гуло, мов стривожений вулик, i вже скаржилися i приставам, i урядникам, а вони було наiдуть до нього в двiр край села, а двiр у нього був обгороджений сторчовим та щiльним парканом. Наiдуть, та поп'ються, та й роз'iдуться. А Маркура Пупань з сивими довгими вусами, по чорнiй однiй смужцi в кожнiм, ще й на своiм чорнiм Ремезi як був владником i царем над нами, так i залишався. І втопив вiн Шурубейлiвну, й твою матiр, i Кундельку, i Сiромчиху, i Мокiенчиху, i Цицанiвну. І стали мужики радитися, що робити з ним. І, може, радилися б довгенько, та здибав Маркура мене. Я йому впала в око, i це поквапило мужицьку раду. Стрiв вiн мене в суботу коло кладовища та й каже: «А здорова будь, молодице, а прийди-но в недiлю ввечерi до Прикуповоi могили!» Я стерялася. Вiн такий велетень, та такi страшнi в нього очi, та такi стидкi та тягучi, що я почула, прости Господи, хiть до нього непереборну. Настала недiля, настав i вечiр, i я пiшла до нього.