Старший боярин (збірник)

По всiй Тернiвцi спiвали пiвнi, вiщуючи погожий день i пiдкреслюючи злагоду води, землi i повiтря наперекiр цiлонiчному гавканню i виттю Пiратовому, що нiби пручався всiм еством iз пустелi, яка вже дихнула своiм мертвотним подихом на всю садибу. Церква тим боком, що на схiд, сполукою ранiшнiх подощових кольорiв казково червонiла. Аж небеса у найдальшу височiнь, в яку тiльки людське око могло сягнути, двигтiли свiжим i бiлувато-прозорим ii настроем, який здавався продовженням дзвiницi на найдзвiнкiшi, ще не збудженi гамором дня верхи степових лун.

І дiд Гарбуз, мабуть сповнений цiею ранковою бадьорiстю Божого свiту, швидко увiйшов у двiр. Був босий, з пiдкачаними холошами бiлих полотняних штанiв, якi облягав кругом стану зелений пояс. Шапку мав пiдсунуту аж на потилицю, мабуть, вiд далекоi ходи. Правою рукою, замiсть батога, тяг за товщий кiнець довгу тоненьку лiщину. Увiйшов, глянув на неспокiйного Пiрата i вiдчинив ворота навстяж до шляху. Потiм пiдiйшов до кухонних дверей, шарпнув: не вiдчиняються.

– Ще спить, – сам собi проказав i пiшов та вiдв'язав Пiрата.

Собака, одв'язаний, з усiеi сили побiг до хати i став гопки на стiну проти панниного Варчиного вiкна i почав вити.

Тим часом дiд Гарбуз вивiв з коровнi на налигачi бiленьке теля, за ними вийшла велика корова симентальськоi породи, бiла з жовтою плямою на лобi. До ii куцих рiг була прив'язана друга корова, видно, ялова, такоi мастi, яку мають загалом всi украiнськi воли знаноi черкаськоi породи.

Дiд вiв теля з двору селом. За телям iшли обидвi корови. Пiрат, побачивши таке, кинув вити i миттю догнав i випередив небачену ще нiколи такого ранку i в такому складi процесiю. Випередив i лiг черевом на шляху, головою до дiда Гарбуза i, благаючи, загавкав. Коли дiд наблизився до нього, вiн знов схопився i вiдбiг на таку саму вiдстань i знов лiг i загавкав. Так вiн робив кiлька разiв, i аж тодi вже, як дiд Гарбуз сказав йому: «Ну годi, годi, я вже й тебе вiзьму», вiн пiдбiг до нього, лизнув у руку i пiшов поруч, помахуючи хвостом, не зважаючи навiть на бiлу корову, що все наближалася до нього i нахиляла голову, аби злякати.

Коли через деякий час дiд вернувся без корови i без собаки, то застав Дуньку з дiйницею пiд лiхтарем серед двору. Дiвчина, побачивши його, заговорила крiзь сльози: «У бiсовоi душi дворi дiеться таке, неначе в чортовiм заiздi.