100 днів полону, або Позивний «911»

Удома дружинi сказав, що iду в Харкiв на семiнар – повернуся за три-чотири днi. Зайвий раз хвилювати рiдних iз приводу моiх поiздок у зону АТО не хотiлося. Владика благословив.

Якось, днiв за п’ять пiсля взяття в полон, один iз офiцерiв-бойовикiв вирiшив чи то покепкувати надi мною, чи то просто повправлятися у розмовному жанрi, i сказав:

– Бусик твiй – все! У друзки. Вирiшила наша розвiдка на ньому прокататися до ваших нацикiв у тил, але потрапили в засiдку. По них лупонули з РПГ – чотири трупи.

– Нiчого такого з ним не буде.

Його владика Іоанн освятив i благословив мене на поiздку, – задумавшись на пару секунд, вiдповiв я.

Офiцер iз якимось непiдробним iнтересом подивився на мене i тiльки протягнув у вiдповiдь:

– Мда…

Як виявилося, вiн просто вигадав i про РПГ, i про трупи. Бусик тримався… Не розумiю навiщо, але чеченцi, якi забрали мое авто, найперше розбили вiкно машини бiля водiйського сидiння. Можна було б припустити, що у розбитому вiкнi розмiстили б ствол (для справи), але… вiкно затягнули полiетиленовою плiвкою.

Згодом, пiсля повернення з полону, дивився програму з документальними зйомками зi Сходу й побачив, що це майже традицiя: спершу розбити вiкно отриманого авто, а потiм закрити його плiвкою.

Мiй добрий товариш «Vito», на якому я проiхав не одну тисячу кiлометрiв (i втрата якого й на сьогоднi для мене болюча й вiдчутна), iхати однозначно не хотiв. Буквально напередоднi поiздки раптом зупинився, як ослик, не бажаючи нiкуди рухатися. І довелося докласти неймовiрних зусиль, щоб запустити його в путь-дорогу.

Не доiжджаючи до Сватового (перший райцентр Луганськоi областi на кордонi з Харкiвською), пробив колесо. Замiнити виявилося дуже складно, а пошуки шиномонтажу у Сватовому й надання невiдкладноi техдопомоги зайняли незвично довгих три години. Щось iшло не так. Утiм, були й цiкавi моменти в дорозi. Увечерi в четвер, коли вже проiхали частину шляху, передзвонила медсестра «Айдару» i запитала, чи не зможу заiхати в передмiстя Харкова по цуценя. Цуценятко добротноi нiмецькоi вiвчарки знайшли i прийняли на борт майже опiвночi. Нарекли його Айдаром. До полудня п’ятницi 15 серпня прибули в розташування батальйону. Передали песика, який уже почав потихеньку гарчати. Вивантажили гуманiтарку.

Дорога в зонi АТО – це не зовсiм те, до чого ми звикли в мирному життi, там це скорiше напрямок, бо iхати доводиться полями й посадками. Так добралися до якогось мiсця в полi, де стоять нашi БТРи й хати виднiються. Зупинилися.