Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

Вони спiвали над чорним хаосом, над проваллям жаху, здичавiння, жорстокости й смерти, щоб не вибухнути раптом пекучими слiзьми безнадii, тягучим криком загубленого, руiнами заваленого, безпритульного, до краю осамiтненого людського серця…

Максим, господар дому цього й батько дитини цiеi, сидiв бiля столу i, замiсть бавити й припрошувати гостей, дивився задумливо на пляшки, а вухом услухався десь поза стiну – туди, на вулицю, в свiт, що глухо гомонiв. Дивився й нiчого не бачив, – усе зливалося в одному слiпучому образi, немовби хтось крутив фiльм, спроектований на слiпучий екран, i зупинився саме на цьому мiсцi…

…Син сонячного Палермо чи, може, Венецii – син далекоi легендарноi Італii, витиснутий геть iз колони, що котилася бруком i в якiй вiн iшов автоматично, – обвiв сонце, й увесь свiт, i це чуже незнайоме мiсто невидющими очима й опустився на парапет.

Вiн дотягся до нього, до парапету при бульварi, як сомнамбула, тягнучи рушничку за багнет по розквашенiй, перемiшанiй iз снiгом грязюцi, й опустився на лату того парапету – напiвпритомний, до кiнця виснажений. Широко витрiщеними й невидющими очима вiн дивився просто перед себе й мотав головою; порепанi уста його обкипiли кров'ю; мотав головою й зрiдка висував язик, i смужка крови гойдалася, звисаючи з порепаних уст…

А проти нього став товариш його вiрний, теж безмежно виснажений, але ще притомний, i, вибиваючись iз решток сил, поривав свого друга туди, вперед, до Вiтчизни, – туди, куди вони всi йдуть, падаючи й знову встаючи.

– Авантi!.. Авантi!!.[1 - Авантi – вперед (iтал.).] – повторяв вiн уперто, з тихим одчаем. Вiн сам спирався на рушничку й хилився, як билина на вiтрi, що ось-ось упаде.

– Авантi!..

Вiн благав, наказував, кипiв злiстю й сльозами, вабив, просив:

– Авантi!..

Але друг його лише мотав головою, облизуючи кривавi уста. Вiн навряд чи чув будь-що. Вже готовий. Вiн отак пройшов через мiста й села Украiни, незнаноi й теж легендарноi для нього землi, але вже до Італii, до свого прекрасного Палермо, мабуть, не дiйде.

А над усiм – сонце.

А по розквашенiй багнюцi, проходячи наскрiзь мiсто, мимо бульвару сунеться безкрая лавина таких самих приречених – друзiв i товаришiв. Вони хитаються, але ще повзуть тупо й автоматично, як мовчазна й велика сiра отара. То вiдступае змучена й до краю пригноблена, побита морозами, тифом i жахом iталiйська армiя.

– Авантi!.. – вибиваеться з сил вiрний камрад над конаючим другом. – Авантi!..