Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

Ось цей образ стоiть в очах Максима й нiяк не може погаснути. Перед очима сiре обличчя й мотаеться кривава смужка, а у вухах жалiбний клич: «Авантi!..» Двое людей, забутих усiма й нiкому непотрiбних, серед чужого мiста намагаються перемогти агонiю, з останнiх сил балянсуючи над прiрвою загибелi…

Власне, намагаеться перемогти один, а другий уже готовий – лише непритомно мотае головою, переступивши вже однiею ногою демаркацiйну лiнiю мiж буттям i небуттям, мiж свiтлом i тьмою. В голосi його друга вiдчуваеться здавлене ридання, що ось-ось може прорватися непоправно й безнадiйно зливою слiз – чоловiчих слiз, риданням людини, що зриваеться в чорне провалля…

Тодi до них пiдiйшов третiй.

Вiн увесь час стояв осторонь i спостерiгав цю сцену. В ватянiй куфайцi, в розхристанiй сорочцi, взутий у ганчiр'янi бурки зi старими калошами поверх, цей третiй пiдiйшов поволi й став перед двома, широко й твердо розставивши ноги в снiговiй грязюцi, – син цього мiста й цiеi землi. Стояв i похмуро дивився на того, що мотав головою. А тодi вийняв пляшку з шкiряноi торби, яку тримав пiд пахвою, вiдкоркував ii й простяг тому непритомному – простяг до самих уст.

– Пий!.. – промовив чужою для iталiйця мовою. Але той тiльки вiдвернувся вiд перешкоди, що торкнулася уст, i далi мляво мотав головою. Тодi третiй наблизився щiльно, взяв дебелою рукою iталiйця за голову, притиснув ii до себе, розчепив йому силомiць зуби й уставив пляшку в уста. Дав йому ковтнути раз… удруге… втрете… А тодi пустив.

Кривава смужка обiрвалася, лишившись на пляшцi.

Непритомний син легендарноi Італii заморгав очима, в яких зажеврiла iскра свiдомости, iскра життя… Глибоко-глибоко зiтхнув, поволi витер уста рукою i подивився на свого камрада й на невiдомого чужинця…

– Авантi!!. Авантi!!. – загукав шалено його камрад, як то гукають на коня, що почав зводитись, щоб не дати йому знову впасти. – Авантi!!!

– Та-ак… – задумано повторив третiй, – авантi, брат!

Вiн знав це знамените слово й повторив його з притиском, услухаючись у його таемничий могутнiй змiст, якийсь особливий у його власних устах:

– Авантi!!

Нещасний помалу слухняно звiвся на ноги й, хитаючись, обiперся на плече друга.

А друг хапав невiдомого чужинця за поли, дивився в його очi своiми очима, повними слiз… чоловiчих слiз!.. І, не знайшовши, що сказати, пролебедiв ламаною мовою:

– Ми з Палермо… З Палермо!.. – І раптом, не маючи чим винагородити, схопив за руку й потряс ii з усiеi сили, вигукуючи:

– Евiва!..