Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

Приемною була б куля бодай хоч iз рук своiх, та ба…

Не тiльки товаришi й друзi, а й взагалi своi не приходили й не могли прийти звiдти, звiдки насувався тепер дикий самум. А тим часом сипалося з неба залiзо й вогонь. Чуже залiзо й чужий вогонь. І чужий насувався самум – гураган пiщинок, одержимих слiпим iнстинктом руiни.

Вiд грюкоту й грому Максим оглух, як оглухло й цiле мiсто…

Так тривало три днi. Увечерi буря стихала й люди злазилися до своiх розтрiпаних або й розторощених хат, злазилися пiд вцiлiлi дахи або на чаднi руiни, щоб просити захисту в сусiдiв на нiч.

Та надлiтав нагло звiдкiлясь ошалiлий лiтак i ставив «паникадила» в небi. Люди, хто в чому встиг, панiчно вилiтали знову на левади, боячись бути приваленими стiнами будiвель, i так гибiли в снiгу цiлу нiч.

Так тривало три днi. І не було в мiстi жодного, анi нiмецького, анi советського солдата. Просто було собi нiчие мiсто – вiльне й нi вiд кого не залежне…

Нарештi на четвертий день на свiтанку з'явились на вулицях низенькi кирпатi хлопцi в сiрих «ушанках», у заболочених i пом'ятих шинелях, у повстяниках i з «фiнками» через плече.

– А здесь немцав та нету? – питали вони сторожко, очманiло. Питали в хоробрих молодиць, що визирали через паркани, лаштуючись на день десь утiкати з дрiбними дiтьми, щоб ховатися вiд бомбардування.

«Вятскiе реб'ята», – впiзнав Максим хлопцiв за мовою й акцентом, i стало йому якось особливо байдуже. Нi, тужно. І не тому стало тужно, що вiн не знав вятських хлопцiв а чи боявся iх, а тому, що сподiвався побачити своiх, а тi «своi» … Гай-гай! Чи ж е ще вони взагалi десь у цiлому свiтi?!.

Іншi люди почувались так само, – замiсть радости, iх огорнула туга й жах.

Прихiд цих хлопцiв означав насамперед ще гiрше, ще жорстокiше бомбардування з боку тих, що вiдступали, маючи страшнiшу технiку, а захистити людей отими своiми «паличками» цi чужi хлопцi не зможуть та й не схочуть, бо не за тим прийшли. Принаймнi поки що вони зовсiм не виказували намiру захищати, а навпаки – стоячи купкою посеред вулицi, вони злобно реготалися з бiдолашних молодиць, що бiгли з манатками ховатися, позираючи вгору, а регочучись, так само злобно обiцяли ще на додачу «колоти дрова на iхнiх головах».

Коли ж помiчали чоловiка, що переходив вулицю, стрiляли навздогiн iз скорострiлiв i шалено, вiртуозно матюкались.

З цiеi причини людей огорнула туга й вiдчай. А друга причина була та сама, що й у Максима.