Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

І що ж ви тепер нам скажете? – Спитав пiдкреслено чемно, навiть ласкаво, i тiльки одна нотка, люта-прелюта, бринiла в тiй чемностi, не вiщуючи нiчого доброго.

Максим мовчав.

– Що ж ви? – Голосно: – Вам не подобаеться? – А тихо: – Ви не чуете? Так? – Хмара диму коливалась у повiтрi, розповзалась i танула.

– Нi, чую.

– То що ж ви скажете?

– Гм… Хiба що такий ось афоризм: «Якщо заздалегiдь ясно, що й вiд крику, й вiд тихоi розмови наслiдки будуть однаковi, то чи не лiпше говорити все-таки по-людському?»

– Мда-а… Це правда.

Афоризм добрий. Що ж, говорiмо «по-людському». Якi ж будуть наслiдки?

Хмара диму розiйшлася геть, тiльки над цигаркою Кутузова звивалась тоненька димова смужка, нiби над цiвкою гармати, що тiльки що пальнула й мае ще пальнути знову.

– Нiчого, – зiтхнув Максим байдуже.

Кутузов кинув цигарку, блиснув недобре очима й хлиснув вина з кришталевоi чари. А тодi поставив ногу картинно на стiлець, сперся на колiно лiктем i затарабанив пальцями по шахiвницi, нiби пильно вивчаючи ii.

«Мушкетери» пiд мисником i навiть начальник спецвiддiлу дивiзii помiтно нашорошились. Потiм останнiй насунув ушанку на очi й удав, що дрiмае. А «мушкетери» дивились на великого начальника, мов вiрнi пси, чекаючи, чим скiнчиться його тарабанення пальцями по шахiвницi.

Кутузов тарабанив довгенько. А тодi враз прийняв ногу зi стiльця й махнув рукою…

З-пiд мисника вискочили три заспаних «мушкетери», озброенi нiмецькими «ем-пi», у ватяних розхристаних куфайках i в повстяниках.

Три здоровили з виразом безмежного очманiння на iх отупiлих обличчях, розбурханих оце лише хвилевою злобою, що iм от не дають виспатись. Люто чухаючись i спльовуючи, вони наладували зброю насупроти самiсiньких Максимових грудей, а тодi один пiддав своiм «ем-пi» пiд ребра:

– Ану-ка, давай iди!

І повели його з хати геть у темряву. «Нiхто не сказав нi „здрастуй“, нi „прощай“», – подумав Максим, i лише мигцем зауважив, виходячи, як iз сумiжноi кiмнати зайшла й, причiсуючись, пiдiйшла до столу якась постать i сiла до шахiвницi.

Але дверi закрилися i темрява все поглинула. Хлопцi вели його в ту темряву. Один iшов ззаду, а двое по боках. Той, що ззаду, командував:

– Прямо…

– Влiво…

– Прямо… Прямо…

Вони йшли через городи. Спершу по вузенькiй стежечцi, а тодi збились i чвалали навпростець по глибокому снiгу. Дiйшли до клунi.

– Прямо…

Минули клуню.

– Стоп!!.

Зупинились за клунею.

«Бiгти чи не бiгти? – майнуло в Максимовiй головi.