Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

Змiст його вигукiв почав доходити до свiдомостi Максима, i вiн вiдчув, як обличчя його стало наливатися кров'ю, а руки самi собою складалися з хрустом у кулаки. Ось вiн зараз його – того Кутузова – вдарить, аж той повалить собою геть канделябр i стане темно…

Але Максим не вдарив. Натомiсть вiн раптом гукнув оглушливо, на всi своi легенi, просто Кутузову в очi:

– Чого ви горлаете?!.

Вiд несподiванки Кутузов аж присiв. А хтось у кутку протяг здивовано:

– Ого-о!..

То сидiли там на ослонi пiд мисником i дрiмали вартовi «мушкетери», що iх зразу не помiтив Максим.

Вони протягли те «ого» й поворушили зброею. Та Максим не звернув уваги.

– Чого ви горлаете?! – повторив вiн свое громоподiбне й безмежно презирливе запитання. – Чого й на кого?.. Вам це не личить… А чи ви хочете криком заступити брак почуття гумору?

Кутузов, нiби на всiм скаку зсаджений з коня, вилупив очi й роззявив рота i так стояв – розгублений, уже не тiльки не кричачи, а навiть нiчого й не кажучи.

– З вами говорить начальник Особливого вiддiлу армii! – промовив хтось за спиною в Максима.

З голосу Максим пiзнав «старого знайомого» – начальника спецвiддiлу дивiзii.

– Дуже менi мило, – промовив Максим, не повертаючи голови, а дивлячись на Кутузова всторч. – Але якщо начальник Особливого вiддiлу армii думае, що нечленоподiльним криком можна людину, якiй «нема чого втрачати, крiм своiх кайданiв», примусити поповзти на колiнах, то вiн помиляеться… Я вже чув це!..

– Де? – тихо спитав Кутузов, промовивши це помалу й зовсiм iншим голосом.

– На Луб'янцi, уявiть собi… – І аж тут Максим згадав, де ж вiн цього Кутузова вже бачив. Чи ти ба!..

– Та-а-ак?! – здивувався Кутузов. – І коли?

– В тридцять сьомому.

– Ум-г-гу-у…

Кутузов зайшов за стiл, поторсав чуба, постояв, кусаючи губу, i спитав зовсiм тихо:

– Хто був начальником групи?

Тiльки тепер Максим помiтив, що той Кутузов, той дебелий чолов'яга в шкiрянцi й з орденами, кричав.

– Уявiть собi… – Максим подивився на своi пальцi, що вилазили з мокроi розлiзлоi бурки, глянув на Кутузова й зiтхнув:

– Менi здаеться, що ви… уявiть собi…

Кутузов насупив брови, досить знiяковiвши, а начальник спецвiддiлу дивiзii, що вийшов з-за Максимовоi спини й сiв бiля столу, посмiхнувшись, промурмотiв, немов спросоння:

– Бувае…

Кутузов довго мовчав, гортаючи папери й не пiдводячи вiд них очей.

Потiм закурив, випустивши помiж собою й Максимом хмару диму, i з-за тiеi хмари спитав:

– Добре.