Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

»

А перед ним постала фантастична, химерна, здавалось, неможлива картина, що закарбувалась у пам'ятi незабутнiм видивом…

На великому столi стояло вряд шiсть великокалiбрових артилерiйських мiдяних гiльз, кiнцi яких були сплеснутi i в них вправленi гноти. Тi «свiчi» горiли дружно, як фантастичний канделябр, переливаючись мiддю, заливаючи велику хату морем свiтла, перетворюючи ii на якийсь величний поганський храм. Над цiею iлюмiнацiею – на покутi ряснiли образи. Посеред стiни – якийсь окремий образ пiд рушником… якогось особливого святого… Стiл застелений бiлою скатертиною, поверх неi – великою вiйськовою мапою, а на нiй – лупа, револьвери, шахiвниця з розставленими фiгурами, а також – кришталева, мерехтлива, дорога чара з червоним вином i ще щось…

Та ось iз-за столу звелась дебела людина в блискучiй шкiрянцi, з орденами, з блискiтками, з вороною ручкою пiстоля над кобурою, – звелась i вийшла до нього…

Максим стояв приголомшений.

І враз вiдчув, що вiн… смiеться. Так, смiеться внутрiшньо всiм своiм еством. Смiеться, не в силi стримати в собi якогось дикого, безглуздого смiху, що нiби все тiло його схопив корч. Щось – чи то свiтло, мерехтливе море свiтла, чи щось iнше – вивело його раптом iз летаргii…

Широкогрудий, волохатий у своему лахмiттi, велетень – вiн стояв, розставивши широко ноги й майже дiстаючи головою стелi, i тремтiв вiд внутрiшнього смiху.

Те «щось», що викликало цей смiх, – то було нагле й гостре вiдчуття пародiйности – так, пародiйности! – побаченоi картини.

Вiдчуття кричущоi ii реальности i в той же час – кричущоi пародiйности.

«Нiч у Фiлях пiд Бородiно!!. От! А це Кутузов, далебi?!. І десь уже бачений! Бачений!.. Га-га!.. Яка страшна iронiя! І це – вислiд патологiчних потуг…»

А той «святий» …

Та то ж вiдомий «святий» – вусатий i горбоносий, з низьким зачубленим чолом. Той, що його Максим, як справжнiй еретик, уперто не визнавав, не визнае й визнавати не хоче й не буде.

Разом iз усiма iншими подiбними «святими» на цьому безглуздому свiтi.

Тiльки тепер Максим помiтив, що той Кутузов, той дебелий чолов'яга в шкiрянцi й з орденами, кричав. Стрибав перед ним, розмахував кулаками, ще й якимись папiрцями, й кричав несамовито. Максим дивився йому в рот згори вниз i нiчого не розумiв. І блукав очима по стiнах, по дивовижних свiчах…

Та помалу крик того Кутузова приводив його до пам'ятi.