Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

Тi танки й гармати, наставивши хоботи всторч, несподiвано виринали з темряви, як iз мулу, пiд несподiваним свiтлом фар, немов доiсторичнi бронтозаври. Вони стояли шпалерами обабiч дороги й далi. Скрiзь, куди сягало свiтло фар, коли машина перехняблювалась на вибоiнах, задираючись радiатором вгору, – скрiзь маячiли танки, автомашини, трактори, а мiж ними вештались люди й сипалась назустрiч свiтловi божевiльна, страшна матюкня. Коли свiтло опускалося вниз – видива зникали, лише матюкня тривала, проводжаючи машину.

Темрява, що досi весь час видавалась суцiльною, тут перестала бути такою, ставши плямистою й хвилястою, – мiсцями темнiшою, мiсцями свiтлiшою, то нерухомою, то рухливою. Окремi фантастичнi масиви ii бовванiли по обидва боки й рухалися назустрiч, виявившись потiм звичайними селянськими хатами, клунями, повiтками, попiдпираними знову ж таки танками, автомашинами й гарматами.

Це було село. Що за село – невiдомо. Та й байдуже.

Раптом машина стала. «От, приiхали», – вiдзначила думка.

Замиготiли лiхтарики, й почулася команда:

– Ви-ла-зь!.. Та не стрибай! Спокiйно… Та-ак…

Максим вилiз i став на снiгу… І вiдчув, що його ноги вже майже босi – ганчiр'янi бурки розлазились. Але вiн зовсiм тим не затурбувався. Вiн стояв i чекав усе з тим же самим вiдчуттям передсмертноi нудьги. «І на в'язах мулько головi…»

Автоматники оточили його зовсiм тiсним кiльцем.

– Крок улiво, крок управо… – чувся десь за кiльцем апатичний голос начальника спецвiддiлу.

 – Прямо… давай!..

Автоматники пiшли, топчучись по Максимових ногах, наступаючи йому на п'яти.

Так вони йшли в темрявi, густiй i мокрiй, i нарештi опинилися перед якоюсь iще темнiшою химерою, пiдiйшовши до неi впритул.

– Стiй!

Стали. Забряжчали, заклацали зброею. Враз у вiчi вдарив слiпучий снiп свiтла… То вiдчинилися дверi – i Максим пережив головокрутне, приголомшуюче вiдчуття – щось на зразок того, коли на високiй гойдалцi стрiмко летиш униз i забивае тобi дух, перехоплюе дихання в горлi…

Вiн опинився в хатi, повнiй слiпучого сяйва.

Те сяйво бурхнуло на нього шаленим водоспадом. Тяжко ступнув крок наперед i став, оглушений. Сам. Автоматники й брязкiт iхньоi зброi лишились десь там за дверима, разом iз темрявою. Вiн був тут сам. Голова й серце йому загудiли, як вiд тяжкого удару дзвiн, – то завирувала дико кров, немовби шалiючи, не пiдкоряючись нi волi, нi розумовi:

«Живий! Живий!.. Живий!!.