Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

Трiщали дерева, вкритi ожеледицею, – скрипiли, лускотiли, подзвонювали. На слизькiй крижанiй землi пiд ногами хлюпотiли калюжки зводнiлого снiгу.

– Увага! Крок управо, крок улiво… – монотонно зазвучав хрипкий, холодний, дерев'яний голос. Голос професiйного вбивцi, душогуба за службовим обов'язком. – За одного позбудуться духу всi… Шаго-ом…

– Давай! – закiнчив тягучу команду хтось iнший спереду, в темрявi.

Рушили. Загупали, зачовгали хаотично ноги, плутаючись, як пiд отарою. А з обох бокiв, неначе твердi рямцi тiеi плутанини, загудiла тяжка скоординована хода «в ногу» – то двi шпалери варти з бокiв, авангард та ар'ергард, сунулися тяжко, як залiзний обруч.

І вiдчувалося, що то навколо облягла й сунулася «в ногу» понура досада й злоба стомлених, вимучених тяжкою зброею, невиспаних i мокрих вiд мряки iстот, що вели подiбних до себе десь далi, далi – в безсоння, холод i мокречу. Над походом нависла тягуча, тупа мовчанка.

Так iшли довго. Йшли порожньою, затканою мряковинням вулицею, потiм вигоном.

З кожною хвилиною помалу виднiло. Вже було не чорно, а сiро…

Раптом розiтнулась несамовита команда:

– Лягай!!.

І забряжчала зброя з усiх бокiв. Всi попадали з пiвкроку просто на землю, в калюжу. Хтось застогнав. Хтось зашепотiв молитву. Хтось тиснувся з усiеi сили лицем у воду, нiби хотiв упiрнути, втiкаючи вiд смерти, що з'явилася нагло за плечима й уже, либонь, тислася до карку сталевою цiвкою.

Максим хотiв гукнути, щоб перестали. Мабуть, на все «общее число» вiн один вклякав отак не вперше, тому знав, до чого то (о, навклякався вiн за довгi роки по етапах та таборах, бодай би!.

. Та вже Бог, мабуть, почув цю молитву арештантську, що починалася з «бодай би»). Хотiв утримати бiдолашних людей вiд психози, що загрожувала розгорнутися в божевiльне ревище, але це за нього зробив хтось iз варти:

– Ну, ну, ша, героi!.. – промовив той «хтось» уiдливо й засмiявся злiсно: – Ша!.. Ще не зараз… Ось поiдемо… – i виматюкався понуро й сплюнувши.

Решта варти мовчала, як мур.

Десь гудiло, бряжчало ланцюгами, порскало. По хвилi виповзло з мряки й пiдiйшло величезне американське вантажне авто з халабудою. Американська п'ятитонка.

– По четвiрках за порядком вставати, в авто влазити… – наче молитву забубонiв той самий хрипкий дерев'яний голос професiйного вбивцi. – Перша четвiрка – давай!.. Решта лежати. Друга четвiрка – давай!..

Так помалу всi опинилися в машинi, в темнiй великiй халабудi, наповнивши ii вщерть.