Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник)

»

– Увага! – випростався вартовий, пiднiсши листок паперу до купи вкритих рудими плямами бинтiв, що разом iз дiрками для очей та для рота були головою: – Кого я буду називати – говори «я!». А кого не назву, теж скажеш «я!», в кiнцi. Пойнятно?

Вiн говорив весело, добродушним, простакуватим голосом. Це був один iз типу тих «душ нарозпашку», що, напевно, й у пеклi б iз чортами ляси точили.

– Пойнятно?.. Ей ви там, на запiчку! Зiбрали горшки – покришки? Готово? Слухайте ж!

– Василенко!

– Я…

– Завiрюха!

– я…

I так через увесь список: веселий виклик – сумний вiдгук.

Багато прiзвищ було знайомих Максимовi – вчителiв, митцiв, агрономiв, селян, священикiв, лiкарiв… «Ого! – подумав вiн, – хтось добре попрацював!»

Нарештi список скiнчився. Настала тиша. Вартовий опустив листок i стояв, мовчки чекаючи.

– Я… – проказав Максим апатично, бо його не було викликано.

– Ага!.. Ну, от бач… – зрадiв чомусь вартовий.

– Приведено, як ви спали, – пояснив хтось iз кутка услужливо.

– А ти говоритимеш потiм i за себе, як спитають… – грубо й глузливо обiрвав його вартовий. Вiн вийняв огризок олiвця, поклав папiр бiля свiчки й довго його розрiвнював своiми грубими кулачиськами, а ще довше нацiлявся огризком олiвця, нагинаючи забинтовану голову на всi боки. Нарештi, так i не визначивши точки, де йому поставити олiвця, простяг його Максимовi зi словами:

– На… Запиши сам себе, ось тут-о… – ляпнув долонею по паперi. – Бо моя макiтра в обручах от… Хто ти – знаю.

Це ти той архiтектор. От i добре, – закiнчив вiн iронично. – Будеш тепер от iз ними будувати…

– …Царство Небесне… – зiтхнув тихо й тужно Василенко.

– Теж добре, – згодився вартовий. – Нада його переделать iк… Бо там уже нашому брату немае мiсця!

Максим записав себе в список.

– Так… – Вартовий згорнув листок, подумав. – А тепер – по одному виходь! – скомандував раптом тяжко, по-вояцькому, забинтований веселий вартовий.

Попереду знову пройшов у Максимових очах Микола – босий i в однiй бiлизнi.

За ним – решта, вийшли по одному. За дверима, в передранковiй мряцi вже чекала на них варта – сила автоматникiв. Здавалось, було iх безлiч, повна темрява. Вони стояли двома шпалерами, що губилися, розпливалися в чорнотi.

– По чотири становись!!. – скомандував хтось сiрий, невиспаний, iз пiстолем у руцi.

Стали. Вишикувались по чотири. В передранковiй тривожнiй i глухiй мряцi десь над селом кричали пiвнi. Третi пiвнi.