Тигролови

Витвiр космiчного жарту, а чи плiд космiчного катаклiзму, а чи то плiд всесвiтнього гумору. Край парадоксiв. Симбiоз субтропiчного раю i сибiрського пекла…

А експрес летiв i летiв, поспiшаючи, приспiвуючи, пританцьовуючи на гладенькiй дорозi.

І летiли, переганяючи його, серця i думи всiх тих екзальтованих конкiстадорiв. Вирушивши з мiсця – десь з Таганки чи з Сухаревки, з-над харкiвськоi Лопанi, з киiвськоi Шулявки, з ленiнградських, одеських та iнших всесоюзних баюр, – видершись з нудьги i прози всесоюзних буднiв i соцзмагання та одтявши все те одним махом бiля двiрця, вони всiли до поiзда найдальшого рейсу i нiби наново почали жити.

Наново жити, наново любити i наново прагнути. Гнанi геть з метою i без мети, вони кинулись, як у вир головою, туди, вперед, у невiдоме. І те невiдоме почало вдиратися в iхню свiдомiсть вже з перших же днiв, далi – бiльше, стверджуючи, що вони таки iдуть i таки туди, де все не так, де все iнакше, де зовсiм iнший свiт.

Мiнялись краевиди, мiнялись настроi; мiнялась флора, люди, обрii… Все вражало новиною, що раз, то чудовiшою.

За Уралом вони спостерiгали снiг на вершинах гiр… У Вятцi спостерiгали в натурi той фольклор, що звикли його бачити в столичних крамницях народноi творчостi. І купували його, скiльки хотiли тепер: купували гармонiйки i гармонii, свистiлки i сопiлки, купували вибагливi дрiбнички – дерев’янi, паперовi, глинянi, ликовi, розмальованi, випаленi, рiзьбленi генiем вятськоi росiйськоi цивiлiзацii. І тi дрiбнички, i тi гармонiйки та свистiлки одразу змiнили декоративний i вокальний стиль цiлого, можна сказати, експресу. Стиль европейський зазнав цiлковитоi поразки, переможений стилем вятським. Все в нiм цвiло i пишалося iстинно народним мистецтвом, шедеврами всiх вятських кустпромiв – кошиками, капцями, валiзами, ведмедиками i паяцами, гребiнцями i збаночками, сопiлками i пiвниками, балабайками i найхимернiшими iграшками…

Вокальному европейському стилевi повелося ще гiрше. «Заткнувся» увесь найкласичнiший репертуар, – експрес засвистiв, запищав, зачиргикав як навiжений.

Всi тi коники, i сопiлки, i пiвники, i чортики – все те почало дiяти, нiби виповiдаючи оте знамените «догнать i перегнать». А гармонii i гармонiйки ревли так, що витиснули геть румбу i навiть рiдного Дунаевського, роздираючи вуха i душу не тiльки пасажирам, а й станцiйним диспетчерам та кочегарам. Але нiхто тим не переймався – все те нове, небачене, прекрасне своею новиною i екзотикою.