Тигролови

Заскочений нагло сохатий (лось) прикипав на галявинi, спаралiзований жахом, а далi зривався й, ламаючи ноги та обдираючи шкiру, гнав скiльки духу у безвiсть.

І гнали у безвiсть луни, мов духи гiрськi, – розлiтались по горах, стрибали в провалля, ховалися в нетрях… За ними летiв дракон.

То не фiктивна потвора з наiвних китайських казок i не легендарний дракон Далай-лами. Нi, то реальний, то едино реальний, справжнiй дракон, найбiльший i найстрашнiший з усiх драконiв. Анi Микита Кожум’яка, анi сам Юрiй Переможець не в силi б його подолати.

На сталевих лапах, з вогненним черевом, з залiзною пащею жахкотiв вiн, немов щойно вилетiв з пекла.

Шiстдесят коробок-вагонiв – шiстдесят суглобiв у дракона. Спереду вогненноока голова – велетенський двоокий циклоп – надпотужний паротяг «Й. С.» (Йосиф Сталiн). Ззаду – такий же надпотужний паротяг «Ф. Д.» (Фелiкс Дзержинський). На тендерi прожектор – довгий вогненний хвiст. Бiля кожного вагона – щетина багнетiв. Наiжився ними дракон, мов iжак… Нi, мов дракон! І гнався зi скреготом.

Шiстдесят суглобiв у дракона – то шiстдесят рудих домовин, i в кожнiй з них повно проглинених жертв, повно живих мертвякiв. Крiзь загратованi дiри дивилися тоскно грона мерехтливих очей, – дивились крiзь темряву десь на утрачений свiт, десь туди, де лишилась краiна, осяяна сонцем, де лишилась Вiтчизна, озвучена смiхом дитинства i юностi рано одтятоi, де лишилася мати… родина… дружина… Мерехтiли грона очей i летiли десь у темряву чорну, у прiрву.

Ними натоптане черево вщерть у дракона. І тягне iх циклопiчний «Й. С», i пiдпихае iх демон «Ф. Д.».

В цiлому ж – тое етап, то е «ешелон смертi», – етапний ешелон ОГПУ – НКВД.

Дракон.

І мчить вiн без зупинки, хряскотить залiзними лапами, несе в собi приречених, безнадiйних, змордованих, – хоче замчати iх у безвiсть, щоб не знав нiхто, де i куди, – за тридев’ять земель, на край свiту, мчить iх у небуття. І нема того Кожум’яки… І нiхто-нiхто iх не визволить i вже не врятуе, i нiхто навiть нiчого не знатиме й не почуе про них.

Нiч. Чорна, безмежна нiч.

І вiдсахуються смереки, кидаючись врозтiч. А дракон пожирае очима все перед себе i мете услiд вогненним хвостом – фосфорить ним по шпалах, по нетрях, обмацуе слiд за собою, – чи не тiкае хто?

Інодi бахкае пострiл… другий… То вартовому ввижаеться зрада чи втеча, i вiн несамовито, пронизливо кричить i стрiляе навмання у метушливi тiнi смерек i стовпiв.