Тигролови

Тодi сила вибухала раптовим вогнем, i вiн зривався вихором знову. Далi, далi! Скiльки вистачить сил! Ще трохи – i тодi вiн врятований! І тодi подивимось! О, тодi ще подивимось! Вiн чкурне геть за межi цiеi «батькiвщини», геть в Маньчжурiю, Японiю, Аляску, в Китай… Новi краi, дивнi, незнанi. Вiн об’iде навколо свiту i повернеться додому. Так. Прийде, але вже як завойовник, як месник. Вибув на схiд, а повернеться з заходу.

І вiн летiв. Власне, то йому лиш здавалося, що вiн летiв початковим темпом. Насправдi ж вiн уже йшов, i дедалi повiльнiше й важче.

Повз. Душа летiла, як сокiл, а ноги, перемагаючи надзвичайнi труднощi, не поспiшали вже, плутались у хащах.

Так дерся навпростець, без дорiг. І коли траплялись стежечки, уникав, а йшов просто, як цькований звiр: боявся зустрiчi з людьми. Забрьохувався в росi по самi вуха ранками i був мокрий, як хлющ, але не зупинявся. Сонце i швидкий рух осушували його. Вiн забивав ноги об пеньки й камiння, але не зважав, не вiдчував болю.

Загнавшись у вiтроломник, змагався там одчайдушно, зцiпивши зуби, цiлими годинами, обдирав на собi рештки одежi i шкiру до кровi.

Лiз через велетенськi стовбури, потрапляв ногами у камiннi розсипи – в раптовi глибочезнi щiлини, невидимi в бур’янi – i нагло падав, аж суглоби трiщали йому. Пiдiймався i йшов. А коли заходила нiч, коли темрява заливала геть-чисто все i ставало так темно, як вiн ще нiколи не бачив, вiн зупинявся i спав, де випадало. В нього не було нi вогню, нi зброi, в нього не було нiчого, навiть шапки й черевикiв, лише напiвзiтлiле тюремне лахмiття, та й те геть обривалось i лишалось шматками на кущах.

Першу нiч спав просто на величезнiм поваленiм стовбурi, розпластавшись уздовж, i прокинувся вранцi вiд холодноi роси, що капала з високих вiт йому на обличчя. Другу нiч – десь у ямi, а коли прокинувся, дивився зачудовано на страхiтну брилу, що нависала над ним; вона стояла руба на 5 метрiв заввишки, – цiла стiна корiння велетенського дерева, вивернутого з землею i камiнням. Корiння так мiцно сплелося, що тримало тую землю й камiння мертвим похватом, а коли б воно випустило хоч один такий камiнь, то його б стало на те, щоб прибити вола.

Шукав води, пив i йшов далi. Третьоi ночi звалився в купу сухоi трави та бур’яну, кимось зiбрану в улоговинi. Звiдти щось вискочило з гуркотом i ухканням i подалось геть, ламаючи суччя; вiн збагнув, що потрапив до лiгва якогось страхiтливого звiра, але не додумав цiеi думки до краю, як уже спав.

Втома.